Розділ «Довга дорога додому»

Надворі почулася якась метушня, й до хати несміливо, штовхаючи один одного, зайшли два хлопці і старша від них дівчина.

– То це мої племінники? – підвівся Теодор. – Як ви виросли!

Дійсно, за ці роки діти виросли. Ганнусі вже виповнилося десять, а хлопцям було дев’ять і сім років. Теодор зітхнув. Його Михайлику випала найважча доля: поневіряння на чужині.

– Та як ти тут сам? – спохватилася зовиця. – Тут навіть накритися нічим! Їсти, певно, хочеш. Почекай. Не йди нікуди.

Теодор хотів було сказати, що більше нікуди не піде, як Анастасія кинула: «Я зараз!» і вибігла з хати. За нею подріботіли старші діти, а найменший Дмитрик залишився стояти у дверях.

– Ви мій тато? – обережно запитав він.

Теодорові виступила зрадницька сльоза. Він підійшов до хлопчика і підняв на руки.

– Ні, Дмитрику, я твій дядько Теодор, – пояснив хлопчику. – А твій тато обов’язково повернеться. І мій син Михайлик також повернеться. Ти пам’ятаєш Михайлика?

– Ні, – відповів малий. – А хто це?

– А це ще один твій братик. Наймолодший.

Він поставив малого на підлогу.

– Біжи до мами, – мовив Теодор. – І скажи, щоб принесла мені сокиру. Знаєш, що це?

– Знаю, – кинув Дмитрик і побіг додому.

– Та-ак! – протягнув Теодор, озираючись. – Роботи!

Невдовзі прибігли хлопці, несучи по черзі сокиру. Вони спостерігали, як невідомий дядько повідбивав з вікон дошки і взагалі відкрив усі комори і стайні. Скоро з’явилася Анастасія з відром води і ганчіркою і взялася витирати в хаті пилюку і мити підлогу, яка за ці роки навіть не зігнила. От що значить дуб! Теодору згадалася його і брата Івана суперечка з батьком, коли той вирішив поміняти підлогу на нову, дубову, а їм обом не хотілося возитися з цим. Що ж, батько тоді їх переконав, і тепер Теодор подумки подякував йому за це.

Трохи згодом на подвір’я увійшли шваґер Дмитро з сусідами Якимом Марком і Онишком Солтисом. Знову привітання і обійми. Обнімаючи Дмитра, Теодор помітив, як той скривився. Він обережно намацав на лівому плечі пов’язку.

– Болить? – запитав.

– Та вже не так, як колись, але з мене поки що поганий помічник. Я вже пару місяців вдома, Яким ще більше. А ти як? Розказуй.

– Може, пізніше, хлопці? – обережно відповів Теодор. – Завтра. А? Роботи, бачите, скільки, а дуже хочеться ніч переспати вдома.

– За цим і прийшли, – відказав Онишко і показав на дві коси, що їх Теодор не зауважив раніше.