Розділ «Вдома»

Нагода здійснити задумане трапилася дуже скоро. Десь ближче до Покрови у госпіталь приїхала сердита комісія, після відвідин якої у палатах залишилися лежати дійсно лежачі. Інших у примусовому порядку вигнали на плац і лише тепер навчали елементарним навичкам стройової служби.

Навіть необізнаним стало зрозуміло: скоро усіх відправлять на фронт. Настрій поранених зіпсувався остаточно. З чуток було відомо, що бої у Польщі точаться запеклі, німці ніяк не хочуть віддавати своє генерал-губернаторство, Варшава захлинається у власній крові.

Рішення втікати визріло миттєво. Двадцятого жовтня після того, що кухарі називали вечерею, усі троє – Михайло Засмужний, Федір Кудрик та Іван Халявка – зібралися за будинком складу. Напередодні вдарив несподіваний мороз, тому щоб хоч якось зігріти поранених, їм видали шинелі. Втікачі заправили їх, підперезалися і попрямували на північ, туди, де був їхній дім.

Переміщатися вночі у військовий час було небезпечно, але це стосувалося прифронтового міста, тому галичани намагалися якнайшвидше покинути Стрий. Це, зрештою, їм вдалося, і вони непоміченими перейшли міст через однойменну річку.

У темноті зауважили якесь село. Вирішили переночувати.

Вже було темно, коли всі троє обережно зайшли на подвір’я. Господар – літній чоловік з пишними, як у батька Михайла, вусами – саме був надворі. З відкритих дверей стодоли він вилами носив сіно.

Появу несподіваних гостей зустрів насторожено.

– Пани солдати щось потребують? – поцікавився він.

– Нам би переночувати, – обережно озвався Засмужний.

Почувши рідну мову, господар розслабився. Він, видно, одразу зрозумів, хто перед ним.

– У хату запросити не можу – там діти. Але в стодолі можете переночувати, – відповів він. – Якщо щось – я вас не знаю.

– Дякую, батьку! – сказав Михайло, і всі троє прошмигнули у стодолу.

Господар закрив за ними двері.

– Вдосвіта я вас розбуджу.

Сказав і направився до хати.

А солдати завалилися в сіно і стомлені нервовим днем миттю поснули.

Незчулися, як минула ніч. Розбудив їх скрип дверей. Виглянули з-під сіна. У дверях стояла жінка з глечиком в одній руці і буханкою хліба в іншій.

– Ось! – сказала вона. – Принесла вам трохи поїсти.

– Дякуємо, господине! – весело мовив Федір, перший вибравшись з-під сіна.