Розділ «1919»

Чортків, Вінниця, Козятин, Бердичів. Це були міста, які брала, відступаючи, Равська бригада, у складі якої воював Теодор Засмужний. Втративши Галичину, Українська Народна Рада включила державну жандармерію як окремий підрозділ до Галицької армії. Під дією переважаючих сил поляків армія відступила за Збруч, ступивши на територію Великої України, у якій повноправно господарювали більшовики Антонова-Овсієнка, білогвардійці генерала Денікіна і повстанці Махна й Зеленого.

Вигнані з Києва більшовиками Директорія і з Галичини поляками Українська Народна Рада зустрілися у Вінниці, що тимчасово стала столицею України. Тут армії УНР і ЗУНР злилися воєдино, утворивши стотисячне угруповання, яке могло завдати клопоту будь-якому ворогу. Десь там, у недосяжних для простих стрільців верхах було вирішено наступати на Київ, у якому закріпилися більшовики. Теодор Засмужний отримав під своє командування півтора десятка стрільців, в основному вихідців з Жовківщини. Великих боїв взагалі-то не було. Українська армія наступала сконцентрованим кулаком, розмітаючи на своєму шляху нечисленні озброєні гарнізони більшовиків. Правда, при наближенні до Києва цей кулак поступово перетворювався у п’ятірню, вже не таку грізну, але не менш небезпечну.

30 серпня Теодор Засмужний вперше побачив Київ. Його команда вийшла на хаотично забудовану північну околицю міста, звідки вдалині виднілися бані і хрести церков.

– Господи, дякую Тобі! – сказав Засмужний, зняв кепі й перехрестився.

Тепер залишалося лише увійти в місто і відновити українську владу, тим більше, що більшовики покинули Київ ще напередодні.

Тим більше дивним видався наказ командира Галицької армії генерала Кравса, згідно якого військам належало закріпитися на зайнятих позиціях і чекати подальших вказівок. Нічого не розуміючи у військовій стратегії, стрільці розпитували десятників, ті – поручників, останні – полковників, але ніхто нічого напевне не знав.

Лише надвечір на позиції Равської бригади вийшов якийсь офіцер і повідомив новину, що дещо прояснила ситуацію: з півдня до Києва підступила Добровольча армія Денікіна і вже навіть зайняла околицю.

Стрільці Теодора Засмужного розмістилися на подвір’ї одноногого ветерана війни. Він був приблизно ровесником десятнику і зустрів непроханих гостей не дуже привітно. Коли Теодор завів своїх стрільців на подвір’я, господар стояв на милицях на порозі і з-під лоба спостерігав за прибульцями. На його вицвілій гімнастерці Теодор побачив чотири хрести.

– Хазяїне! Дозвольте у вас розміститися і попити вашої води, – звернувся до нього Засмужний.

– А я маю право не дозволити? – невдоволено буркнув одноногий.

– Та чому? Якщо ви не хочете, ми підемо до інших.

– Чого ходити по людях і турбувати їх? Розміщайтеся, якщо вже прийшли.

Господар пошкандибав до лавки, що стояла вздовж білої стіни, сів, поклавши поруч саморобні милиці, і спостерігав за тим, як стрільці хазяйнують на його подвір’ї.

Побачивши, що господар неналаштований до розмови, Теодор дав розпорядження своїм стрільцям розміститися на подвір’ї, людям не заважати і чекати. Стрільці скупчилися біля криниці. Першому дали можливість набрати води десятнику. Теодор напився з фляги, відійшов вбік, вийняв з сумки люльку, ту саму, подаровану фон Шлосманом, набив її тютюном і лише тепер згадав, що не має чим запалити. Як на біду, ніхто з його підлеглих не палив. Якщо потрібно було, Засмужний звертався до інших молодших офіцерів. Тепер же доведеться йти до хат, де розквартирувалися інші підрозділи. Він оглянувся і зупинив погляд на господареві, який дивився на нього і палив сигарету.

Іншого виходу не було, як попросити непривітного ветерана.

Теодор підійшов до нього. Той мовчки протягнув йому сірники. Теодор сів поруч, повільно запалив, повернув сірники.

– Де отримав? – Господар кивнув на хрести на грудях Засмужного.

– На війні. Де ж іще? Як, певно, і ти.

– Повний бант! – гордо відповів господар. – І це лише за два роки. От як ми вас, австріяків, били!