Розділ «Українська комісія»

На самий Великдень Теодора Засмужного «виписали» з лікарняного барака. Йому пощастило серед небагатьох інших залишитися живим, а не опинитися на кладовищі під соснами. Вже вкотре від Теодора залишився лише обтягнутий блідою шкірою скелет, що міг лише пересуватися, і то недовго. Сил на щось більше зовсім не залишилося.

Пролежавши серед тифозних хворих два місяці, Теодор вийшов за двері і зупинився. Його зустріло лагідне весняне сонце, яке, незважаючи на жодні негаразди на землі, посилало на неї свої теплі промені. Теодор підставив під них своє змарніле обличчя, так і стояв нерухомий із заплющеними від задоволення очима.

Він, звичайно, не помітив, як перед ним нізвідки виник невеликого зросту, на вигляд грубий, кремезний чоловік, що заплив жиром, з широким обличчям, рудою борідкою й такими ж вусами, з товстим носом, на якому висіло велике пенсне.

– Ти чого стоїш стовпом? – грізно запитав він.

Теодор стрепенувся. І не через цей крик. За сім місяців ув’язнення він встиг звикнути до такого тону наглядачів. Дивним було те, що обер-лейтенант австрійської армії звернувся до нього його рідною мовою.

– Хто такий? – допитувався офіцер.

– Теодор Засмужний, – відповів.

– Чого стоїш і не працюєш?

– Пробачте, пане обер-лейтенант! Я два місяці хворів тифом.

– Отже, відпочив, – зробив висновок офіцер. – Марш до всіх! Розпустили тут вас!

Чудово знаючи тутешні порядки, Засмужний як міг заспішив до групи в’язнів, що розчищали ділянку за бараком.

Хоч була неділя і не просто неділя, а Великодня, на горе ув’язненим їх заставили працювати й у цей день. А оскільки «у собак немає спасителя», як виразився недавно Тимчук, то й святкувати їм нічого.

Його впізнали. Назустріч йому направився Лев Саламон. Він зупинився перед Теодором і обняв.

– Ну і слава Богу! – сказав він свою коронну фразу. – Якщо Господь допоміг тобі у такий скрутний час, то і надалі не полишить тебе. Пішли до наших, а то вони вже зачекалися на тебе. Не дивуйся, ми знали, що саме сьогодні ти маєш повернутися. Саме у Воскресіння Христове.

– Але ви працюєте у такий день, – мовив Теодор. – Чому, отче?

– Це все новий наглядач Чировський, – зітхнув Лев Саламон. – Саме він вмовив коменданта вигнати нас на роботу. А того і вмовляти не треба. Австрійці взагалі віддали увесь нагляд за нами нашим наглядачам. От ті і стараються. А сьогодні й у німців паска, тому жодного офіцера тут немає, лише свої.

– А я зустрів одного лейтенанта. З такою рудою бородою.

– Оце і є Чировський, – здивувався Саламон. – І що він тобі сказав?

– Відправив до вас працювати.