Розділ «Мобілізація»

Брат Іван повернувся з війська на початку жовтня, а вже найближчого понеділка після Покрови усіх юнаків 1884 року народження посадили на підводи і повезли до Рави-Руської. Їх, новобранців, назбиралося зо два десятки. Розмістилися вони на п’ятьох підводах. Нерозлучна четвірка – Засмужний, Бучма, Березовець і Холод – зручно вмістилися на возі, яким правив брат Теодора Іван. Як людина, що лише недавно повернулася додому з тої-таки Рави, він згодився завезти їх на комісію, прослідкувати, куди вони будуть направлені для подальшої служби, і переказати все рідним. Після молебню у церкві, слів на дорогу – щирих та добрих отця і високомірних та зарозумілих війта – кавалькада рушила на захід, до гостинця. Матері витирали хустками сльози, батьки похмуро дивилися на синів і думали, що це від’їжджає робоча сила, яку треба кимось замінити, а хлопчаки ще довго бігли за возами.

Коли вони, зрештою, відстали, Іван повернувся до принишклих новобранців і усміхнувся.

– То як, хлопці, дрижаки відчуваєте?

– А ти яким був три роки тому? – відказав Теодор. – Можна подумати, тоді ти був спокійний.

– І я хвилювався, – признався Іван. – Не знав, що мене чекає, тому і хвилювався.

– То нам нічого боятися? – подав голос Бучма.

– Переживати, звичайно, треба, але боятися не варто.

– А що найважче в армії? – поцікавився Березовець.

– Дисципліна.

– А не муштра?

– Дисципліна, – повторив Іван. – Муштра, звичайно. Це і вставати зранку, і цілий день на плацу, і маневри, але і дотепер ви вставали ще до сходу сонця і увесь день працювали на полі.

– А дисципліна?

– Це найважче. Але якщо ви з першого дня зрозумієте, що командир завжди правий, навіть тоді, коли він не правий, служити вам буде неважко.

– От цікаво, куди нас направлять, – сказав Холод.

– Ясно куди, в піхоту. У наш вісімдесят дев’ятий полк, – відповів Іван.

– От добре було б потрапити в кавалерію, – замріяно мовив Максим. – В улани. Коні, шабля. А яка у них гарна форма!

Помовчали. Служити в уланах було мрією усіх юнаків Кам’янки, і не тільки її. Вважалося щастям потрапити в один з уланських полків. По-перше, саме такі хлопці були поза конкурсом на серця дівчат, а по-друге, служба в кавалерії була не така важка, як у піхоті, принаймні не треба було добиратися до місця маневрів пішки.

Їх розчарував Іван.

– Даремна надія, хлопці, – сказав він. – Останні п’ять років ніхто з нас, русинів я маю на увазі, в кавалерію не попадали. Лише поляки.