Розділ «Довга дорога додому»

– Я з Нової Кам’янки. Василь Перетятко, якщо пам’ятаєш.

– Ні, дядьку, не пам’ятаю. Ви старші від мене. Я не дуже вас знав.

– А ми з твоїм батьком колись добрими колєґами були. А потім його не стало, і я перестав навідуватися до вашого села.

Він злегка підігнав коней, щоб ті рухалися швидше, потім продовжив:

– Надовго?

– Назовсім.

– Твої хоч чекають?

– Ні. Вивезли їх.

– Так, – підтвердив Перетятко. – З нашого села також три родини пішли з москалями. І відтоді ні слуху ні духу, як кажуть.

Василь Перетятко привіз Теодора до Нової Кам’янки, і той попрямував далі пішки, тим більше, що він вже бачив своє село. Справа виднілася церква, але Засмужному не терпілося побачити власну оселю.

Дорогою йому зустрічалися люди, когось він впізнавав, хтось впізнавав його. Бували і такі, що вибігали йому назустріч у сподіванні, що повернувся з війни саме їхній син, чоловік, батько. Зрозумівши, що помилилися, жінки крадькома витирали сльози і поверталися до своїх хат працювати і… чекати далі.

Засмужний не затримувався ніде. Він пройшов мимо господарства Якова Бучми, чий син лежить далеко звідси на австрійській землі. Ще буде час, тим більше що отець Лев Саламон, який повернувся у рідне село ще у вересні минулого року, безперечно, встиг розповісти все.

Ось черговий хутір залишився за спиною, і попереду Теодор побачив своє село. Серце затріпотіло в грудях, наче спійманий у сільце птах, хоч він і знав, що там немає його рідних.

Найперше, що кинулося в очі, це жахливе запустіння, не бачене ніде. Небагате до війни село зовсім занепало останнім часом. Складалося враження, що відтоді, як 8 серпня 1914 року він покинув його, ніхто не прибив до паркану жодної штахети, не поміняв на стрісі жодної соломинки. Городи, з яких переважно жили, у більшості своїй заросли високим бур’яном, і лише де-не-де траплялися розорані, а вірніше розкопані, ділянки землі.

Деякі хати були порожні і віяли пустотою; на місці двох були згарища.

Теодор повернув на бічну вулицю і побачив свою хату. Найгіршого, чого він сподівався, не сталося: усі будівлі господарки були на місці і майже цілі. Правда, навколо не було паркану, але Теодор на це не зважав. Він прискорив крок – і ось уже на подвір’ї. Одразу кидається в очі забиті хрест-навхрест вікна і двері, висока трава і височенний бур’ян на городі. Він високою стіною закриває від Теодора господарку брата, звідки чується дитяче щебетання і сміх. Отже, Настуня з дітьми вдома. Але Теодор не спішить показуватися їм. Найперше – хата.

Він відриває дошки, якими забиті вхідні двері, і заходить всередину. Повітря у хаті вологе, неприємне, затхле, але Теодор на це не зважає. Перше, що він робить, зайшовши до хати, стає перед таким знайомим образом Чудотворця Миколая і молиться.

Він уже докінчує дякувати Всевишньому за своє щасливе повернення, як чує якийсь шум на дворі. Встигає підвестися, як у хату залітає Анастасія.

– Дорку! – виривається у неї, і вона кидається до нього.

Так вони стоять деякий час, не в силі повірити у те, що сталося.