Розділ «Поранення»

– А я їй кажу: «Не розумієш ти, Галинко, тонкої солдатської натури!» Може, кажу, у мене ранима душа. Може я спеціально ховаю за маскою суворості свій крихкий характер?

– А вона?

– А вона каже: «Хворий, знімайте штани, ляжте на правий бік, однаково спиртом я намажу вашу задницю, але не дам вам його випити».

Палата зайнялася сміхом. Сміялися всі: і легкопоранені, і «важкі», і навіть ті, яким сміятися не можна.

Михайло Засмужний слухав вигадки цього балабона, якого лише три дні тому привезли з поля бою. Куля роздробила ліву гомілку, йшлося навіть про ампутацію ноги, але буквально в останню хвилину лікар передумав, чому молодший сержант був невимовно радий.

А сам Михайло лежав тут, у Самборі, вже другий тиждень. Того ж таки дня, коли його поранили, вже знайома санітарка витягнула його з поля бою, а військовий лікар видалив гострий осколок, чим спричинив велику кровотечу, котру ледве вдалося зупинити. Відтак його поклали на кузов вантажівки і разом з іншими пораненими відправили сюди, у Самбір, де у приміщенні однієї із шкіл розмістився 3605-й евакогоспіталь.

У класі, де колись спудеї вгризались у граніт науки, розмістилися п’ятнадцять ліжок із пораненими. Незважаючи на те, що був холодний жовтень, у кімнаті стояла неймовірна задуха, змішана із запахами фурациліну, звичайного людського поту і терпкої крові. І – воші! Ці комахи були всюди, залізали у найнеймовірніші місця і допікали звідтам. Особливо страждали ті поранені, яким наклали гіпс – видобути їх з-під нього було неможливо.

Засмужний виглядав на цьому фоні навіть щасливим. Правда, його шию закривала товста пов’язка, зате руки-ноги були вільні, а з недавнього часу йому дозволили вставати з ліжка. Хоча кожен необережний рух головою викликав біль у шиї, а різкий – навіть міг спричинити кровотечу, Михайло залюбки користався дозволеною свободою, щоб вийти провітритись, покурити.

Товаришами на війні стають одразу. Можливо, у цьому і проявляється раціональність, коли розумієш, що наступної хвилини ні тебе, ні твого товариша може вже і не бути.

У «курилці» – на лавці праворуч входу до будинку – сиділи декілька легкопоранених, яким дозволили вставати. До них щоденно приєднувався і Михайло Засмужний. Серед курців були різні люди: і «старики» – ці дещо звисока ставилися до новачків, і зовсім недавно призвані до війська, причому навіть різниця у місяць-другий автоматично підносила солдата над іншими.

Лежав у госпіталі і старшина, призваний на фронт ще у серпні сорок першого. Жодного разу його навіть не зачепило. Поранили його лише тут, у Карпатах, при взятті лінії Арпада. Снаряд геть відірвав йому праву руку.

Старшина долежував тут останні свої дні; його мали виписати додому.

Але цьому солдат не радів.

Невдовзі вони з Михайлом виявилися єдиними курцями. Засмужний скрутив самокрутку і подав старшині, запалив сірник.

– Знаєш, що мені найбільше болить? – говорив старшина. – Три роки без жодної подряпини, а тут зразу ціла рука. До того ж права. А я навіть молоток у лівій ніколи не тримав!

– Вдома хтось чекає? – поцікавився Михайло.

Старшина похитав головою.

– Немає у мене дому, – сказав він. – І родини немає. Я сам з-під Калуги. Може, чув?

– Ні, я місцевий.