Розділ «Спекотний падолист»

День 1 листопада 1918 року нічим особливим не виділився серед череди йому подібних. Увесь нехитрий урожай був зібраний, поле на зиму зоране, плани на весну окреслені. Засмужні повернулися додому всі, що вже було великою рідкістю у селі, і перше літо обробляли землю знову спільно, розділивши отриманий урожай порівну. Мало того, Теодор («Федьки») у селі взагалі виглядав заможним. Пелагея повернулася з вигнання не з порожніми руками, а на возі, запряженому двома кіньми, і з прив’язаною до нього коровою.

Теодор міг бути вдячний долі і молодому братові за порятунок жінки з сином, адже без Юрка такого щасливого повернення могло і не бути.

Тобто початок нового місяця нічим би і не запам’ятався жителям Кам’янки Лісної, якби не набат церковної дзвіниці. Він увірвався у життя селян десь біля четвертої години пополудні. Усі, хто його почув, відірвалися від роботи, яка у селі була завжди, і повернули голови у напрямі церкви. А церковний дзвін не вгавав, скликаючи людей.

До Теодора, що саме збирався розпрягати коней, підійшов Юрій.

– Щось сталося, – сказав він.

– Напевне, – згодився Теодор. – Бачиш, аж захлинається. Дивись – і трісне дзвін. На новий прийдеться складати гроші.

До них приєднався найстарший Іван.

– Добре, що ти ще не розпріг коней, – мовив він, тільки ставши на подвір’я. – Може, поїдемо?

– Та напевне, – кивнув Теодор. – Останній раз дзвін так захлинався, коли оголосили війну Сербії.

– Тіпун тобі на язик! – замахав руками Іван. – Натерпілися. Досить!

Але поїхали. Дорогою до них приєдналася ще пара возів. Усіх розпирала цікавість, що могло заставити священика розірвати тишу.

Вже здалеку побачили, що вони не перші. Хто возами, хто пішки прибули до церкви на поклик церковного дзвону. Перше, що кинулося в очі Засмужним (і не тільки їм), був… синьо-жовтий стяг на будівлі колишнього староства. Це було настільки несподівано, що усі дивилися на нього, як на щось нереальне, не з цього життя.

Отець Лев Саламон не дав можливості чоловікам (а серед прибулих не було жодної жінки) отямитися. Він, не чекаючи, коли збереться більше людей, вийшов з церкви у супроводі цивільного, з усього видно, якогось інтелігента.

– Односельці! – почав священик. – Тільки що з Жовкви прибув доктор Ярослав Рибак. – (Кивок в бік цивільного.) – Він привіз радісну новину. Ви бачите на будинку синьо-жовтий прапор. Чому він тут, гадаю, ви зрозумієте, послухавши пана доктора. Прошу, пане Рибак.

Цивільний залишився стояти дещо позаду священика. Він вийняв з-за пазухи складений вчетверо папірець.

– Дорогі жителі Кам’янки Лісної! – говорив він. – Сьогодні патріотичні сили у Львові, Жовкві й усіх повітах Галичини взяли владу у свої руки. А Українська Національна Рада у Львові на чолі з доктором Костем Левицьким видала відозву, яку я зараз вам прочитаю.

«Український Народе!

Голосимо тобі вість про твоє визволення з віковічної неволі. Віднині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла власть в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави.

Доля Української Держави в Твоїх руках. Ти станеш як непобідний мур при Українській Національній Раді і відіпреш усі ворожі замахи на Українську Державу. Заки будуть установлені органи державної власти в законнім порядку, українські організації по містах, повітах і селах мають обняти всі державні краєві і громадські уряди і в імені Української Національної Ради виконувати власть. Де сього ще не зроблено, дотеперішні неприхильні Українській Державі уряди мають бути усунені.