Ця пам’ятна п’ятниця почалася звично, як й інші дні. Хоч це і був перший день осені, він нічим не відрізнявся від попередніх літніх днів. Хто не встиг докінчити вчорашню «літню» роботу, докінчував її уже восени.
Єдине, що відрізняло цю п’ятницю, було те, що діти знову пішли до школи після літніх вакацій. Пішли, але майже одразу повернулися назад. На здивовані запитання батьків відповідали, що їх відпустив пан вчитель, бо «почалася війна».
Неначе у підтвердження цих, здавалося б, безглуздих дитячих слів заговорив дзвін на старій дерев’яній дзвіниці. Навчені попереднім досвідом, каменюхи, особливо старші, зрозуміли – дійсно, війна, але хто на кого напав, було незрозуміло. Польща, здавалося, жила мирно з усіма своїми сусідами.
Лише вже пополудні Олексій Кульчицький, який встиг з’їздити у повіт і повернутися в село, повідомив, що на Польщу напали Німеччина і Словаччина. На цьому, власне, закінчувалися всі новини. Ніхто не знав, де ідуть бої, хто перемагає, чи довго триватиме війна і, найголовніше, чи мобілізують резервістів, яких у Кам’янці Лісній було багато.
Зрештою, Михайло Засмужний міг за це не переживати. Він не служив в армії за мирного часу, не чіпатимуть його і тепер, зате брати Степан та Дмитро підлягали мобілізації, якщо тільки вона почнеться.
Війна, яка тривала десь далеко на заході країни, однак, розладнала всю роботу тут, на сході, і якщо селяни й працювали на своїх городах, то лише за звичкою, по інерції. Хоч ніхто достеменно не знав про справжню картину війни, усі з нетерпінням чекали звісток.
Хоч як би там було, стало зрозуміло одне: двадцятилітнє мирне життя закінчилося цього вересневого ранку.
Подальші події принесли деяку надію у близьке закінчення війни. Вже в неділю всюдисущий Кульчицький повідомив, що Польщі на допомогу прийшли Англія і Франція, і цього Гітлер не витримає. А ще через день на щитку біля церкви хтось вивісив наказ про мобілізацію резервістів. Згідно з ним, усі чоловіки до 50 років, які у свій час служили у польській армії, підлягали мобілізації для захисту вітчизни.
«Ожел бялий» з усіх сил намагався захищатися.
Не знати чому, але до Кам’янки Лісної мобілізаційна комісія у призначений день не прибула. Чоловіки з клунками, рюкзаками й валізами, оточені заплаканими дружинами і матерями, почекали до самого вечора і під вдячні молитви жіноцтва розгублені розійшлися по домівках. Вже пізніше з’ясувалася і причина цього: поляки програвали війну на всіх фронтах, у державному апараті панував хаос і метушня, тому про Кам’янку Лісну просто забули. Коли ж згадали, було вже пізно.
Адміністрації на місцях самоусунулися від управління, де зараз перебували уряд і президент, не знав ніхто. Єдиною інституцією, де ще панував порядок, була армія, але вона була десь на заході і відбивала атаки ворога.
Ще одну новину, ще неймовірнішу за першу, приніс Петро Липак. Останній рік він старався не висуватись, на збори і масові гуляння не ходив; здавалося, щось вичікував. Як виявилося, саме цієї новини.
– Червона армія перейшла Збруч і спішить нам на допомогу, – радісно повідомив він.
– Кому це нам? – допитувався Олексій Кульчицький.
– Нам. Мені, всім біднякам. І навіть вам, пане професоре, хоч ви і вийшли з рядів компартії.
– Ви, пане Липак, також. Я дійсно вийшов, а вас з неї виключили як націоналіста, – відповів вчитель.
Липак прикусив губу. Йому щоразу ставало погано, коли хтось згадував про те, що з ним сталося.
– Це була жахлива несправедливість, – сказав він. – От побачите, Червона армія прийде і в усьому розбереться.
А через декілька днів у селі з’явилися перші червоні. Вже перший вигляд солдатів заставив старого солдата Теодора Засмужного похитати головою. Дорогою, що пролягла через село, йшла колона червоноармійців. На чолі колони крокували два командири, одягнуті досить-таки охайно і зі смаком. Зате солдати виглядали зовсім інакше. Найперше, що кидалося в очі, це була дивна гостроконечна шапка з великою червоною п’ятикутною зіркою. Хоч надворі і було по-вересневому тепло, на солдатах були довгі аж до щиколоток коричневі шинелі, з-під яких можна було побачити обмотані зеленими обмотками ноги. Довгі гвинтівки з такими ж довгими штиками довершували картину.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Настане день, закінчиться війна...» автора Лущик П.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Нас освободили і нема на то ради!“ на сторінці 1. Приємного читання.