Розділ «Довга дорога додому»

Якби навіть комусь було перед ким хвалитися, австрійський генералітет не зміг би з цього скористатися. Можна було перелічити на пальцях однієї руки успішні операції, на які австрійська армія спромоглася за всю Першу світову війну. Спочатку невдачі пояснювали одіозною особою начальника генерального штабу генерал-фельдмаршала фон Гетцендорфа, якого не терпів престолонаслідник Карл, а тому одразу змістив його після того, як у листопаді 1916 року після смерті Франца Йосифа став цісарем Австрії і королем Угорщини. Генерал-фельдмаршал пішов у відставку, але справи на фронтах не покращилися. Новому цісареві раз у раз доводилося просити допомоги у свого сильного союзника кайзера Вільгельма.

Скоро на фронтах австрійської армії настало затишшя. Десь там, на заході, була битва на Марні, тривала «верденська м’ясорубка», а тут, в Італії чи Галичині, лише коли-не-коли лунав постріл. Коли ж виявилося, що у війну проти Відня вступила Румунія, здавалося, що крах настане неодмінно і скоро.

Пропозицію від Радянської Росії про укладення миру у Відні сприйняли як дарунок небес. Доведений до відчаю цісар Карл так розчулився, що готовий був пристати на будь-які умови, що їх висуне Раднарком. Це і сталося б, якби не жорстка позиція німецького канцлера. Прагматичні німці вирішили сповна скористатися такою можливістю. Вони змогли не лише вивести з війни сильного суперника, але й відібрати від нього величезний шмат землі. Так німецькі й австрійські війська зайняли Україну.

Все це Теодор Засмужний пережив особисто. По весні 1918 року він уже був цуґсфюрером і красувався хрестом, що його заснував цісар Карл.

Він встиг повернутися з фронту у Відень, де продовжив свою попередню роботу. Досить тривале перебування в одному з будинків Міністерства оборони навчило його передбачати зміни, що іноді траплялися у відміреному житті відомства. От і тепер Теодор внутрішньо відчув, що щось має трапитися.

Передчуття його не обмануло. Наприкінці одного робочого дня за ним зайшов Франц фон Шлосман, який за цей час встиг стати майором, і запросив пройтися з ним вулицями Відня. У Теодора не було причин відмовлятися.

Віднем правила весна. Вони йшли набережною Дунаю і милувалися навколишньою красою. В основному мовчали. Теодора, звичайно, розпирала цікавість, що буде далі, але першим починати розмову він не хотів.

– Теодоре, ви пам’ятаєте нашу розмову тоді, у поїзді, коли ми їхали сюди, у Відень? – врешті запитав фон Шлосман.

– Яволь, гер майор! – відповів Засмужний.

Фон Шлосман скривився.

– Давайте домовимось, Теодоре: для вас я – просто Франц, – сказав він. – Не на роботі, звичайно. Добре?

Теодор був спантеличений.

– Це так незвично, – признався він.

– Киньте, Теодоре! Ми з вами знайомі уже майже тринадцять років. За цей час можна вивчити людину досконало і не помилитися у ній. Я, наприклад, не помилився у вас. І цьому радий. А ви?

– Ви ж знаєте, що я завжди буду вдячний вам за ваше заступництво, гер… – Теодор запнувся, наткнувшись на невдоволений погляд майора, закінчив: – Франц!

– Ось так краще! Скажіть, Теодоре, ви розумієте, що відбувається навколо?

– Туманно.

– От і мені нічого не зрозуміло. Одне я знаю напевне: війна цього року закінчиться і не на нашу користь.

– Чому? – здивувався Засмужний. – У нас вже немає Російського фронту!