Розділ «Довга дорога додому»

– Так, без цього не можна, – згодився Лев Саламон і повів гостя до хати.

Теодор упізнав кімнату, у якій колись неодноразово бував, проте тепер вона виглядала надзвичайно скромно, якщо не бідно. Ні звичного креденця з посудом, ні великого круглого стола, за яким колись проходили їхні розмови, не було. Креденець замінила проста шафа з дверцятами, правда, без скла, а стіл був маленький прямокутний і застелений вицвілим від часу полотном. Замість крісел попід стіну стояла лавка.

Отець повернувся з сусідньої кімнати вже перевдягнений, проте в сутані. Він жестом запросив Теодора сісти за стіл. Юліана налила у тарілки суп, нарізала хліб.

Їли мовчки, лише час від часу перекидаючись безневинними фразами. Теодорові було незручно обідати в чужій хаті, але він розумів, що своєю відмовою образить доброго отця, який так допоміг йому у скрутну хвилину.

Засмужний в основному мовчав, слухаючи отця, і ніяк не міг зрозуміти, чого бракує у цій хаті. І лише закінчуючи обід, зрозумів, у чому тут справа: не було чути дитячого щебету. Чому у такий час четверо дітей священика не вдома, було незрозуміло.

А Лев Саламон доїв до кінця свою порцію, перехрестився, почекав, поки закінчить Засмужний, і лише тоді мовив:

– Розказуй!

Як довго Теодор чекав цієї миті, щоб чесно, як на сповіді, розповісти про свої пригоди. Він почав від того самого дня, коли отець поблагословив його у невеличкій церковці табору Талергоф. Здавалося, він не оминув жодної, навіть найменшої події. Саламони слухали його не перебиваючи, боячись пропустити бодай слово з цієї розмови.

– Ось так я повернувся, – просто закінчив Теодор, неначе йшлося про звичайну поїздку до Жовкви, навіть не до Львова.

– Так, – згодився отець Саламон. – Господь підтримував тебе усі ці роки й оберігав.

– А ви, отче? – запитав Засмужний. – Як вам жилося? Хоча життя і Талергоф – слова несумісні.

– Ти правий.

– Я знаю, що цісар Карл закрив Талергоф рік тому, у травні. До якого часу ви там були?

– До останнього дня. Але останні півтора року мені було вже не так важко.

– Чому?

– Тому що Господь, побачивши мою неміч, послав мені підтримку. Мою Юліану.

Здивований Теодор перевів погляд на їмость.

– Ви?

– Так, – підтвердила вона. – Мене арештували в грудні 1915 року і відправили в Австрію.

– А ваші діти? Де вони? – задав Теодор питання, яке його найбільше цікавило.