Розділ «Несподівана розв’язка»

Одного пізнього грудневого вечора до хати війта Теодора Засмужного увійшли двоє чоловіків. Сам господар сидів за столом і читав газету. Жінка Пелагея на ліжку вишивала рушник. Заклопотана городньою роботою, вона не могла раніше приступити до улюбленої справи. Тепер же вільного часу стало більше.

Теодор підвів очі. Це були місцеві жителі – Павло Цюпак і Петро Ребець. Обом було близько тридцяти років.

Гості привіталися. Теодор запросив їх сісти.

– Ну, з чим прийшли? – одразу запитав він.

Прибулі перезирнулися, Павло покосився на господиню, а Петро сказав:

– Ми, дядьку Теодоре, прийшли до вас за дорученням всієї громади.

– І що хоче громада?

– Дядьку Теодоре, ви знаєте, що нашу школу хочуть сполячити, – продовжив Ребець.

Теодор нахмурився. Він знав про це. Знав також, що усі його прохання цього не робити ні до чого не привели. Шкільний інспектор у Раві-Руській твердо стояв на своєму і не приховував свого бажання перевести усі сільські школи на польську мову. Школи у місті вже давно були польськими.

– Продовжуй! – лише сказав Засмужний.

– Для оборони українського шкільництва філія «Рідної школи» організовує по селах спеціальні плебісцити, щоб дозволити дітям навчатися українською мовою, – пояснив Петро.

– Ну і проводіть, – відповів Засмужний. – Я тут до чого? Від мене ви чого хочете? Прийняти у ньому участь?

– Ні, – усміхнувся Павло. – У плебісциті беруть участь лише батьки дітей, що вчаться у школі. Ми просимо, щоб ви, по-перше, нам дозволили проводити цю акцію.

– А я можу не дозволити?

– Так. Але ми все одно її проведемо.

– А по-друге?

– А по-друге, просимо, щоб ви підтвердили звіт, який ми заповнимо на основі цього плебісциту.

Війт відповів не одразу. Щоб мати час на роздумування, він повільно розпалив свою знамениту люльку, яка була відома чи не кожному каменюху. Пропозиція молодих людей не стала для Засмужного несподіванкою. Подібні акції вже відбулися у деяких сусідніх селах, і не завжди вони проходили без ускладнень. Деякі війти (а це були в основному поляки) відмовлялися підтверджувати своїми підписами звіти. Тоді обурені жителі написали кожен власний звіт і віднесли до староства. Після такого громадського тиску інспектор задовольняв вимоги селян. Те, що подібне повториться тут, у Кам’янці, війт був впевнений стовідсотково.

– Я не буду вам перешкоджати, – врешті сказав він.