Розділ «Родина»

Так несподівано, але давно очікувано Теодор Засмужний і Пелагея Панько стали чоловіком і жінкою. Весілля справили невелике, але нічого на столах не бракувало. Запросили лише сусідів і найближчих родичів з обох сторін, але і тих виявилося немало. Деякого шарму цій події надав той факт, що молодий мав на грудях не лише букет, подарований молодою, але й красувався медаллю. Цей факт особливо не сподобався війту Ількові Проціву, який повсюди, де треба і де не треба, вихвалявся своєю цивільною нагородою. Тут же він не міг нічого вдіяти – нагорода ґефрайтера Засмужного була офіційною.

Майже одразу після весілля Настуня народила сина, якого назвали Степаном, і хресним батьком якого став Теодор.

Після неприємної розмови на плебанії Теодор деякий час сторонився священика, навіть боявся потрапляти йому на очі. Він боявся того, що отець стане переконувати його повернутися до товариства, а у нього не вистачить мужності відмовити, адже Теодор вирішив остаточно більше не приставати до жодної партії чи течії. Але Лев Саламон, видно, сам незадоволений нерозумною поведінкою приїжджих гостей, не став дорікати Засмужному і продовжував відноситися до нього так, неначе нічого не сталося. Тому Теодор через деякий час просто перестав думати про це, як про дурний сон.

Після весілля мама якось одразу подалася, не вилізала з болячок. Вже до Стрітення 1910 року стало зрозуміло, що наступну паску сини їстимуть без мами. Теодор навіть їздив до Жовкви до адвоката Короля, і той порекомендував йому свого товариша доктора Сильвестра Дрималика. Лікар оглянув Марту і лише похитав головою.

По відправі на сиропусну неділю Іван привіз священика, який і висповідав Марту. Після цього мама перестала стогнати і жалітися на болячки. Вона лише лежала і поволі згасала. Марта не помічала тої турботи, якою її оточили невістки, не реагувала на сльози найменшого сина, на похмурі обличчя старших.

Так 18 березня вона тихо уві сні і відійшла засвіти.

Поховавши матір, брати продовжували жити в одній хаті. Іван добудовував власну хату, але навіть тепер стало зрозуміло, що переходити у неї потрібно вже цього року. Особливо ця проблема загострилася після того, коли Палазя зрозуміла, що носить під серцем дитину.

Але тут виникла ще одна проблема: потрібно було якось поділити землю. І знову Теодор запряг коней, і три брати поїхали до знайомого адвоката. Михайло Король, безумовно, був у курсі справ у парафії отця Саламона, але треба віддати йому належне, жодного разу не дорікнув Теодорові за його вчинок.

Він був дійсно хорошим адвокатом, і вже перед вечором брати повернулися додому повноправними господарями. Землю поділили на три частини – кожному братові однаково. Звичайно, поки що виграв від цього поділу Теодор: чотирнадцятирічний Юрко залишався при ньому, тому й земля наразі була спільною. Але таке тривати довго не могло. Ще п’яток років, – і доведеться прощатися і з цим.

Наприкінці літа сталася подія, яка вибила зі звичної колії родину Засмужних. Іван не захотів більше залишатися у батьківській хаті і разом з жінкою і двома маленькими дітьми таки перейшов у ще не до кінця збудовану власну. Майже у той самий час Палазя почула себе погано. Болів низ живота. Місцеві бабки нічого зробити не могли, і молода жінка втратила дитину. Цю трагедію Теодор переніс особливо важко, а Палазя просто злягла на цілий місяць. Почали навіть переживати за її стан, але ближче до зими вона оклигала, відійшла від стресу і знову взялася до роботи. Теодор як вмів оберігав жінку, забороняв їй піднімати важке, особливо після того, як виявилося, що і вона, і Настуня знову вагітні.

Якось морозного вечора невдовзі після Нового року поріг хати Засмужних (тепер, після того як Іван із родиною перебрався жити у власну хату, цей номер у селі стали називати Федьки, а там, де жив брат, – Івани) переступив нежданий гість. Війт Проців зайшов у хату, зняв кучму, перехрестився. На той час вдома були лише Палазя з Юрком. Хлопцеві незабаром повинно виповнитися п’ятнадцять років, на обличчі починала з’являтися рідка рослинність, і тепер він дуже нагадував кактус. Але це був високий стрункий юнак, і вже не одна дівка задивлялася на нього.

Війт привітався і поцікавився, де господар.

– У брата Івана, – перелякано відповіла Пелагея. – Покликати його?

– Так, він мені потрібен.

– Я побіжу, – схопився Юрко.

Йому хоч і не хотілося виходити у таку пургу з теплої хати, але ще більше не хотілося, щоб це зробила Палазя.

Він схопив кожуха, що висів на гачку біля дверей і вибіг на двір. Палазя продовжувала стояти нерухомо посеред хати. Розуміючи, що так триватиме довго, Ілько Проців заговорив першим:

– То, може, запросиш сісти?

– Ой, так, – похопилася жінка. – Що ж це я так! Сідайте. Чоловік зараз прийде.