Розділ «Довга дорога додому»

– Та ви самі знаєте, що останні дванадцять місяців ми з росіянами майже не воювали. Користі з того!

Фон Шлосман на деякий час замовк, потім продовжив:

– Корона програє війну. Це лише питання часу. Я це мушу сказати, хоч мені і важко це признати. Як патріоту, як австрійцю. Але ви, Теодоре, не австрієць, хоч і віддані цісарю, незважаючи на усі випробування, що випали на вашу долю.

– Але, Франце, я ще живий, – нагадав Засмужний. – Чому ви говорите про мене, неначе мене вже немає?

– Скільки вам років, Теодоре?

– Тридцять чотири.

– Останні чотири роки вдома не були.

– Якось не доводилося.

Теодор, провівши чотири місяці серед січових стрільців, так і не зміг вибратися додому, хоч знав про події у селі майже все. З листів Баранця він дізнався, що його родину таки вивезли у Росію, що брат Іван десь пропав під Перемишлем, що на Італійському фронті загинув Михайло Березовець, що пораненим (правда, легко) повернувся у село шваґер Дмитро Панько.

– Чому я запросив вас прогулятися зі мною, – говорив фон Шлосман. – Напишіть завтра на моє ім’я заяву на відпустку.

Почувши таке, Теодор аж зупинився. Шлосман по інерції пройшов два кроки, зупинився також і підійшов до цуґсфюрера.

– Без вашої заяви я не зможу вибити для вас відпустку, – пояснив він.

– А… робота? – нарешті знайшовся, що відповісти, Засмужний.

– А дуже ви були навантажені нею останнім часом? Східного фронту вже немає, обмундирування і продовольства просити нікому, обійдемося і без вас. А ви їдьте додому, знайдіть свою родину і живіть щасливо, якщо вдасться.

– Тобто ви натякаєте, щоб я не повертався? – не зрозумів Теодор.

– А навіщо вам повертатися? Здається мені, що вам робота і там знайдеться. І не лише поле орати, але й зі зброї постріляти. Це для нас війна закінчується, а для вас, по суті, вона й не починалася.

Фактично це була їхня остання розмова. Майору фон Шлосману досить легко вдалося вибити для Теодора дозвіл на відпустку, і через декілька днів Засмужний відбув поїздом додому.

Більше він нічого не чув про свого покровителя. Теодор так і не дізнався, що майор Франц фон Шлосман, фанатичний прихильник цісарської влади, застрелиться наступного дня після зречення від престолу останнього цісаря Австро-Угорщини Карла І.

Всього цього Теодор не знав. Зараз поїзд віз його додому, куди він прагнув усі чотири роки. За вікном вагона пропливали спустошені війною села і міста. Навіть там, де не пролягав фронт, у глибокому тилу, відчувалося запустіння, якийсь застій, неначе все затягнуло невидиме болото. Але навіть це не могло зрівнятися з тим, що було у прифронтових селах. Щастям люди вважали голі стіни і дірявий дах над головою, але часто навіть цього не було.

Теодор внутрішньо зіщулився. Через Кам’янку Лісну фронт прокотився чотири рази. Що там могло вціліти? Кого він зустріне? Чи чекають там на нього? Чи з’явиться він там як примара з того світу, всіма забутий і, можливо, навіть відспіваний?