Розділ «Перемишль»

Іван Засмужний міг із впевненістю вказати точну дату, коли перестав беззавітно вірити у непогрішність і вселенську мудрість цісаря Франца Йосифа Першого. Але спочатку була звична на початку війни романтика, підсилена усвідомленням того, що саме ти воюєш за інтереси цісарсько-королівської корони. Це вона змушувала молодь вистоювати довгі черги, щоб записатися до війська; це вона гнала їх, уже одягнутих в однострої, в атаку, з якої можна було не повернутися; це вона водила рукою солдата, коли солдат писав листа додому. Військова романтика мало чим різнилася по обидві сторони фронту. Всюди, в усіх країнах, що зійшлися у смертельному герці по всій Європі, настрої молодих людей у ті часи були схожими.

Але дуже скоро романтику з’їли воші. Спочатку набундючені зарозумілі австро-угорські війська зіткнулися з більш підготовленою російською армією. Увесь пафос перших днів війни російські козаки просто втоптали в запилену землю.

Потім був відступ, здача Львова, знову відступ.

Полк, у якому воював Іван Засмужний, уникаючи великих сутичок, відступав північніше Львова. Нарешті командир полку полковник фон Ґрюнбугель вирішив, що відступати досить і наказав зайняти оборону. Із величезним здивуванням Іван Засмужний зрозумів, що окопи проляжуть дещо східніше Кам’янки Лісної, а самому йому доведеться копати майже навпроти власної оселі.

Село за спиною наче вимерло. Ніде не видно людей, затихла навіть худоба.

Звичайно, той факт, що позаду стоїть його власна хата, не сприяв продуктивній роботі Івана. Це, зрештою, помітив і його командир лейтенант Шульц.

– У чому річ, солдате? – запитав він. – Ви гадаєте, що росіяни чекатимуть, поки ви закінчите копати?

– Пробачте, пане лейтенанте, – виправдовувався Засмужний, – але там мій дім.

– Де? – не зрозумів лейтенант.

– Ось. – Іван кивнув головою на власну хату.

– Це? – здивувався офіцер.

Він подивився на два будинки, розташовані один біля одного.

– Так, пане лейтенанте, тут я живу.

– Хтось є?

– Жінка і троє дітей.

Лейтенант Шульц задумався.

– Солдате! Закінчите тут роботу, але добре закінчите, тоді дозволяю провідати рідних, – вирішив він і, побачивши щасливе обличчя Засмужного, повторив: – Добре закінчите!

Ще ніколи Іван Засмужний з таким завзяттям не копав шанці. На щастя, для інших солдатів офіцери не поставили його в приклад для наслідування – знали причину цього пориву до роботи.

Коли окоп був виритий і відповідав усім стандартам, Іван Засмужний розігнув спину і хотів було вже доповісти лейтенанту Шульцу про закінчення роботи, як пролунала команда «Приготуватись!». Усі здивовано подивилися спочатку на унтер-офіцерів, що заметушилися, забігали і заскочили в окопи, потім на схід.