Розділ «Серпень 1944-го»

Сонце ще не встигло розігнати останню темряву, позаганяло її у закутки, коли у вікно крайньої хати присілка обережно постукали. Теодор Засмужний прокинувся одразу.

– Михайле! – покликав він сина.

За мить з сусідньої кімнати з’явилася темна постать.

– Хтось прийшов.

Син підійшов до вікна. Через шибку він побачив невиразні обриси людини.

– Господарю! Відчиніть!

Михайло запитливо подивився на батька. Той порухав великі білі вуса, щось міркуючи.

– Вийди, подивись, хто такі.

Михайло накинув на сорочку кабат, вийшов у сіни, відкрив двері. Перед ним стояли двоє озброєних людей у військовій формі. До якої армії вони належали, він не розпізнав. Зате помітив, що за рогом будинку стояли ще двоє.

– Москалі в селі є? – запитав один.

– Зараз немає, – відповів Михайло. – Вчора були, але кудись поїхали.

– А в інших селах? У Пирятині?

– Не знаю. Вони весь час змінюються.

– Нам би перебути до ночі, – благально сказав прибулий.

За спиною Михайла виник батько.

– Треба – переховаємо! – сказав він. – Скільки вас?

– П’ятеро.

– Михайле, відведи їх у криївку. Ви посидьте там трохи, потім зваримо обід – поїсте.

– Дякую, дядьку! – сказав військовий і, кивнувши іншим, попрямував за Михайлом.