Розділ «Зустріч на польовій дорозі»

Восени 1907 року минуло два роки служби Теодора Засмужного у цісарському війську. За цей час він встиг отримати своє перше військове звання ґефрайтер і тепер красувався трав’янисто-зеленим коміром з зірочкою на ньому. Чергове звання отримав їхній командир фон Шлосман, і тепер він уже був обер-лейтенантом.

За цих два роки сталися значні зміни у житті полку. У призначений час демобілізувалися Гнат Бишко та Грегоре Кокулєску. Натомість прибули новачки, навчати яких випало вже Теодорові. Під його началом було десять драгунів – «старих» і молодих, ще не навчених. Тому він старався навчити їх усього, що знав сам.

Так сталося, що за ці два роки йому жодного разу не довелося відвідати рідних. Лише пару разів приїжджав у Львів брат Іван, і час від часу з оказією вдавалося передавати посилку з дому. За цей час Іван встиг одружитися з Настунею, а Теодор не зміг вирватися на весілля навіть на день.

Про Стасю він перестав згадувати майже одразу після тої пам’ятної розмови з лейтенантом. Тверезо оцінивши усі можливості, він зрозумів, що майбутнього у них не було, тому тішити себе ілюзіями даремно. Якось восени він випадково дізнався про весілля єдиної дочки адвоката і скрипаля Великого міського театру. Теодор одразу зрозумів, що це Стася виходить заміж. Відтоді дівчина перестала для нього існувати.

Ближче до жовтня атмосфера в полку почала нагнітатися. Ніхто не знав про причину цього, але солдатський телеграф розносив чутки – одна неймовірніша іншої. Подейкували, що оберст фон Еренберг чимось не сподобався генералітету у Відні і залишає полк. Говорили, що їх усіх переводять зі Львова чи то у Броди, чи у Кам’янку Струмилову, що невдовзі полк очікують маневри. Новини нагніталися, обростали новими подробицями і через це лякали своєю невизначеністю. Це обіцяло вилитися у щось незрозуміле, тому фенрік Деж, що замінив демобілізованого кадета Кокулєску (також румун), прямо запитав про це обер-лейтенанта Шлосмана. Це сталося після чергової муштри на плацу.

– Гер обер-лейтенант! Дозвольте поцікавитися. В полку говорять, що пан оберст покидає нас і що ми більше не служитимемо у Львові. А ще кажуть, що скоро у нас будуть маневри. Гер обер-лейтенант, що з цього є правдою?

Відповідь фон Шлосмана шокувала усіх.

– Все! – коротко відповів німець.

Він оглянув поглядом драгунів і чомусь тихо продовжив:

– Про це, звичайно, не говорять голосно, але воно вже перестало бути таємницею. Принаймні вона вам відома. Тому я вам раджу поменше про це говорити, робити свою справу і тихенько готуватися до переселення.

– А куди нас переводять? – запитав Теодор. – У Броди чи Кам’янку Струмилову?

– Другий дивізіон передислоковується у Броди, а ми у Кам’янку. Частина поселиться у Коломиї.

Новина для Теодора Засмужного була приємною. Від Кам’янки Струмилової до його села було не більше тридцяти миль, майже поруч. Тому якщо більшість драгунів похнюпила голови від того, що доведеться переїжджати зі Львова у якусь глушину, Теодор цьому навіть зрадів.

Скоро слова обер-лейтенанта підтвердилися і стало зрозуміло, що всі події взаємно зв’язані. Стало відомо навіть ім’я нового командира полку – оберст Леопольд Едлер фон Праґен. Сам він наполіг на тому, щоб побачити полк на маневрах і цим самим оцінити його стан. Оскільки маневри звичайно проводилися поблизу Яворова, то вирішено було залучити до них не весь полк, а лише перший дивізіон, а інша частина одразу відправлялася на постійне місце дислокації – у Броди. Туди ж мав відбути і штаб полку на чолі з новим полковником. Першому дивізіону належало показати свою майстерність, після чого попрямувати до Кам’янки Струмилової, де на них вже чекали казарми і конюшні і куди унтер-офіцери направляли нових рекрутів.

Алярм, якого чекали кожної хвилини, випав на четвер 21 жовтня і застав драгунів зненацька, але навчені попередньою муштрою і підігнані наказами унтер-офіцерів вони швидко зібралися, упакували у сумки особисті речі і одяг, захопили зброю і покинули назавжди казарми, що вже встигли стати їхнім домом.

Тільки благословилося, як драгунський полк зацокав підковами по бруківці, витягнувся у довгу змієвидну колону і попрямував на жовківську рогатку. Сонце, що тільки визирнуло з-за крайніх хат, освітило золоті гребені на шоломах драгунів. На рогатці полк розділився: перший дивізіон повернув на північ, щоб через Куликів, Жовкву і Магерів добратися до місця маневрів, а другий дивізіон, не звертаючи, покинув Львів східною дорогою, що вела до Бродів.

Теодор Засмужний їхав десь всередині довгої колони і його єство переповнювала радість: з кожним кроком його коня він наближався до свого дому.

Дивізіон час від часу переходив на легкий біг (між селами), який межував зі звичним кроком (у населених пунктах), тому відстань до полігону подолали до обіду. Особливо серце Теодора защемило, коли вони проїжджали Добросин. Звідси до Кам’янки Лісної було не більше милі. На очі драгуна накотилися сльози.

– Що з тобою? – запитав Дмитро Віхоть, побачивши товариша у такому стані.