Розділ «Довга дорога додому»

– Повернувся, – плакала жінка. – А Палазі нема.

– Знаю, Настуню. Знаю.

– І Йван пропав.

– І це знаю.

Він посадив Анастасію на таку знайому з дитинства лавку, сів поруч.

– Дай Бог, все буде добре, – заспокоював Теодор.

– Може, ти щось знаєш? – з надією запитала жінка.

– Ні, Настуню, не знаю. Але мені відомо, що майже всі солдати під Перемишлем потрапили в полон.

– Ой Боже!

– Полон – не смерть. Тепер майже вся Україна захоплена австрійцями, і якщо він у полоні, то невдовзі має повернутися. А там і своїх побачу.

Теодор не став засмучувати зовицю і не розказав їй про те, що під час облоги Перемишля загинуло тридцять тисяч солдатів. Цього Анастасії знати не треба.

– Що ж тепер буде? – запитала Анастасія.

– Жити. І чекати своїх.

– А повернуться?

– Обов’язково.

Слова Теодора заспокоїли жінку. Вона востаннє витерла хусткою сльозу і вже по-іншому подивилася на нього. Іноді Анастасія навіть зверталася за якоюсь порадою не до чоловіка, а до його брата.

– Що будеш робити?

– Ось скільки роботи! – Теодор показав на хату.

– Може, поживеш поки що у нас? – запропонувала жінка. – Я з дітьми сама. Місця є досить.

– Та ні, – усміхнувся Теодор. – Ти не уявляєш, як я усі чотири роки мріяв поспати у рідній хаті!