Розділ без назви (47)

Козакові-нетязі довго не доходило значення її слів чи, може, просто не вірилося, що на одну людину може випасти стільки щастя за один день, тому я спитав:

— При якій надії?

— Тобі скільки років? — здивувалася Стефа.

— Двадцять п’ять, — сказав я.

— Тобто?

— Бог не зачислив тих, що забрали у мене. Два­дцять п’ять скинув з рахунку.

— Тут я згодна, — Стефа подарувала мені одну з найчарівніших своїх усмішок. — Але все одно мусив би знати, що таке жінка при надії.

Вона вся світилася, і її капелюшок справді був не простий, казковий, бо тепер замість нього над Стефиною головою тремтів золотий німб.

— Стефо, скажи по-людському, бо мене нині шляк трафить.

— У нас буде маля.