Розділ без назви (47)

«А ти?» — прочитав я в його рудих очах.

— По-всякому…

«Запанів, що так давно не заходив?»

Я сором’язливо опустив голову, відчуваючи в спідній кишені конверт, і, щоб підлизатися до Кріса, сказав:­

— Ти молодець, пережив таку зиму. То не кожному псові вдається.

Він сів «стовпчиком» й уважно слухав.

— Але вважай. Навесні гицлі звіріють. Жаль буде, коли тебе злапають.

Роззявивши рота, Кріс засміявся: «А дзуськи!»

— Дивись, моє діло попередити.

Він нагнув голову і поклацав зубами у себе під пахвиною, лякаючи бліх.

— А знаєш чого?

Схиливши голову набік, Кріс ворухнув вухами.

— Бо ти єдиний у світі пес, який уміє показати, як він сі встидає. Ходи, проведеш мене.

Він неохоче потюпав за мною до трамвая, я потис йому лапу і вскочив у задній вагон, коли вже сутеніло. Доїхав до зупинки Чекістів, а звідти пішки рушив на вулицю Комінтерну.

Квітневий вечір вигнав на вулиці чимало перехожих, котрі, звільнившись від важезних зимових пальт, полегшали, здається, навіть душею, і я з приємністю дивився в їхні обличчя, пробуджені від зимової сплячки першим весняним теплом. З приємністю, але й з тривожним передчуттям, яке переслідувало мене від минулої осені, що можу десь тут зустріти когось із давніх знайомих, і, може, той, кого я міг здибати лише випадково, вже десь бачив мене так само неждано-негадано. Це передчуття не було манією параноїка, якого життя примусило постійно відчувати на собі мульку печать стороннього ока, вгадувати кроки чи дихання в спину хлопців у чорних плащах, ні, воно було цілком усвідомленим, як неминуча реальність.

Та хай там як, але настрій у мене теж був весняний і навіть більше — настрій безпритульного бурлаки, в кишені якого раптом опинилася тверда надія на власне житло. Тож я, як рівний серед рівних громадянин цього славного міста, де ще не погасла козацька іскра, плив залюдненим хідником назустріч щастю, якого брав точнісінько стільки, скільки міг завдати на плечі, і мені подобалися неонові ліхтарі на високих бетонних стовпах, подобалися освітлені вітрини магазинів, радували око дерева, що стояли в молоденькій зелені, як у диму, і лоскотав душу свіжий легіт з боку Дніпра, що пах гіркуватим шуваром; мені подобалися люди, які ще здатні були палити ленінські кімнати напередодні партійних з’їздів і приймали у свої трудові колективи харцизяк із руками по лікті в крові; особливо мені подобалися тут надзвичайно чисті урни, оскільки перехожі на ходу жбурляли в них сміття, недопалки чи, вибачте, навіть харкали, але ніколи не влучали в ціль, і тому ці урни були чистішими за нагородні кубки ударників комуністичної праці, авжеж, вони були майже стерильні; мені подобалися розхристані довгочубі молодики в гостроносих мештах, а ще більше дівчата в куценьких димках[69], пишногруді молодиці й сухенькі бабусі, що стояли на розі з пучечками пролісків у тремтячих руках — купіть, усього за десять копійок! — не подобалися лише телефони-автомати, які працювали через один і глитали двокопійчані монети, не з’єднуючи з абонентом, я лише з третього разу додзвонився до Стефи, і, коли вона вийшла мені назустріч, еге, Стефа, Стефочка, Стефця, Стефуня, у тому дивовижному капелюшку, в якому, цілком можливо, ходила в Бережанах ще за Польщі її бабця, зводячи з ума-розуму, ймовірно, самого автора «Мазепи» Богдана Сильвестровича Лепкого, красива панна з Поручина, біля якого ми в одному бою заскиртували понад сотню більшовиків, а потім мене, тяжко пораненого, ніс на плечах Дзідзьо, благаючи, щоб я обзивався, бо йому буде прикро, коли виявиться, що витратив стільки сили на мерця, і він ніс мене, спотикаючись, ледве тримаючись на кривих ногах, і тихенько співав ніколи не чуту мною пісеньку «Вітер трощу гойдає, чайка гніздечко звиває…», так ось, коли Стефа вийшла мені назустріч, вона була така красива, що я ледве не задихнувся від щастя, адже щастя — це, крім усього, така небезпечна річ, якою можна і надірватися. Рано чи пізно доля виставить за нього окремий рахунок. Чи, може, навпаки, вона, моя правдолюбна доля, вже вичерпала ліміт призначених мені випробувань, і тепер їй самій настав час сплачувати борги.

Схоже було на те, бо, коли я запросив Стефу до «Еврики» на серйозну розмову і хотів замовити для неї келішок червоного вина, Стефа відмовилася. Подивилася мені глибоко в очі з-під чарівного капелюшка, якого відзіґорні панянки не знімають у ресто­раціях ні в Бережанах, ні у Відні, й тихо-тихенько, наче боялася, що нас підслуховують, сказала:

— Мені не можна.

— Чому?

— Я при надії…