Розділ без назви (36)

— Хіба не видно?

— То зайдіть до хати, — сказала Михася. — Вам можна зайти до мене без них?

— А чого ж!

Біля порога Гак обчистив чоботи від болота, якого після дощу було скрізь по вуха, зайшов у сіни, і Михася відчинила йому двері до своєї половини хати. Вона хотіла засвітити лампу, але Гак сказав, що не треба. Вони розмовляли потемки.

— Де ваша господиня? — поцікавився Гак.

— На тій половині, на п’єцу[59]. Вона лягає спати разом із курми.

— А ви не боїтеся, що я вас поцілую? — спитав він, сідаючи на лаву.

— Чого маєте мене цілувати?

— Як родичку.

— Який ви мені родич?

— Якщо Василь мені небіж, то який? Я, Михасю, скучив за вами і давно хтів стрінутися. Думав, ви сі змінили, зів’яли, а виджу, стали іще гарніша. Не дарма у вас всі закохані. Від провідників до таких барбосів, як я. Та яке там «закохані»? Вони всі сохнуть за вами. Жаль Василя.

— Хто його вбив?

— Небіж мій, Василько ваш, дуже вірив людям. Казав, що всьо має бути чесно. Правильно чи неправильно, у кожного тут своє розуміння, але всьо має бути справедливо. Його зрадив Місько. Василь був найрозумніший з-поміж усіх нас, але довірливий, як дітвак. Тому впав так по-дурному.

— Його застрілив Місько?

— Ні. Місько його обдурив, привів на засідку, але стріляти у Василя не посмів. Він вистрілив повз нього. Наче дав сигнал, щоб Василь тікав. І сам дременув куди очі виділи. Василь ще оглянувся на нього, спіткнувся, а потім теж став утікати. Хтось із тих, що сиділи в засідці, поцілив йому в груди. Василь зістав ранений, відбіг скільки міг і впав. Відтак сам дострілився у пульс.

— Хто це бачив? — спитала Михася.

— Більшовики.

— Як вони могли знати, що Місько вистрілив мимо?

— Не знаю. Може, щось переплутали. Спершу казали, що в грудях Василя рана була не з пістоля. Вони думали, що зрадив їх сам Василь.

— Василь? — стрепенулася Михася. — Чому вони так думали?