Розділ без назви (33)

— Абсолютно.

— Тоді це міняє…

— Нічого не міняє, — перебив мене Броз. — Треба уточнити купу деталей. Треба дізнатися, хто саме ­застрілив Стодолю. Довідатися, де подівся Місько. Чого і з якого боку нам очікувати. Якщо Місько з москалями, то попередити людей, з якими він контактував. Ми втрачаємо час.

У мене засмоктало під грудьми.

— Треба негайно навідати Сірка, — сказав я.

— І не лише Сірка. Всю правду ми можемо дізнатися хіба від самих більшовиків.

— Тобто?

— Після загибелі Стодолі вони неодмінно захочуть вийти на Михасю.

Я зрозумів Броза з півслова і цілком схвалив його­ намір. Михасю треба було відпустити уже як нашу агентку. Контактуючи з більшовиками, вона може дізнатися, що сталося на хуторі Подорожчина. Якщо Стодолі вже немає на світі, подруга Волошка цілком належить нам. Може, не цілком, але я був певен, що вона з нами працюватиме. Так, її репутація заплямована, вона зрадила Організацію і підлягає найсуворішому покаранню, але ще являє собою людський матеріал, придатний до використання.

— Зрештою, це розпорядження «п’ятсот сімдесят дев’ятого», — довірливо шепнув мені Броз.

Я прикинув собі, що «579» — код щонайменше окружного провідника СБ[52].

— Резонний крок, — схвалив я.

— З нею буде проведено інструктаж, і хай працює.

У мене спав камінь з душі. Тепер я точно знав, що Михася вийде з цієї криївки із зав’язаними очима.

— Тоді, заки ніч, я піду?

— Так, — сказав Броз. — Зв’язок той самий.

Ми вийшли до «світлиці», де Змій намагався розважити Михасю, але в нього нічого не виходило. Вона­ чулася кепсько і хотіла, щоб усе це швидше скінчилося. Та їй ще судилося почути новину про Стодолю і вдруге пережити його смерть. Не хотілося, щоб це сталося на моїх очах, тому я швидко почав збиратися в дорогу. «Васильки у полі, васильки у полі…» Десь там, у полі, подруго Волошко, і знайшли мертвого Василька.

Пакуючи свій наплічник, я боявся глянути в її бік.

— Машинку забирати? — спитав я у Броза.

— Най лишається тут, — сказав він. — Справу не закінчено.