Розділ без назви (20)

«В день такий на землі розцвітає весна і тремтить од солодкої муки».

«В який такий день?» — сухо спитав Стодоля.

Броз відповів, що він має на увазі гожий весняний день, такий, як сьогодні.

«Хто тремтить?» — знов прискіпався до нього ­Стодоля.

Броз пояснив, що він бачив на осокорі велетенське відьмине гніздо[32]. Совіцька парашутистка невдало приземлилася на дерево і тремтіла від «солодкої муки».

Між двома залицяльниками Михася віддала перевагу суворолицьому Стодолі, і Броз зі своєю тонкою поетичною натурою та дівочою мушкою на щоці ­мусив із тим змиритися.

Насамкінець провідник Буревій сказав:

— Ви, друже Міську, і далі контактуйте зі Стодолею та вдавайте, що чекаєте моєї появи над Стрипою. Водіть його за носа, поки у слушний момент з вами зв’яжуться наші люди.

Потім він знов звернувся до мене:

— Ви вмієте друкувати на машинці?

— Не бездоганно, але можу, — сказав я.

— Всі протокол… тобто звіти, — виправився провідник Буревій, — мусите друкувати. Друг Броз подбає за машинку для вас.

— Добре, будем сі старати.

— Поставите собі корисну річ… замість патефона, — з холодною іронією додав провідник.

Йона полоскотав черево кита — верхня губа Змія легенько затремтіла, оголивши кривого зуба.

Ми всі розійшлися кожен своїм шляхом. Я ще мав коротку розмову з Брозом. Він сам по-дружньому відвів мене вбік.

— Ти… Ти давно бачив Михасю?

Мені здалося, що він аж занадто збуджений цією історією. Можливо, зрада Стодолі його навіть по­тішила, адже тепер Михася, нарешті, могла пере­конатися, як тяжко вона помилилася у своєму ­виборі.

— Давно, — сказав я. — А що?

— Нічого. Просто питаю. Хоча відтепер це в’яжеться цілої справи.