Розділ без назви (17)

Зненацька неподалік вдарили автоматні черги, москалі попадали на землю, а Жучок так і лишився стояти, не знаючи, що йому краще — жити чи вмерти. Стрілянина швидко вщухла, і він здогадався, що то вчинили спротив Крига й Мирон, але невдало. Привели ще зв’язаного Ненаситця, і їх двох, кинувши на кузов студебекера, повезли до обласного управління МГБ. Серед москалів теж були вбиті, але вони не дуже тим переймалися. Дорогою до Станиславова один бугай ні сіло ні впало затягнув дурнувату пісеньку, яка врізалася Жучкові у пам’ять назавжди: «Пад ґородом Ґорькім, ґдє ясниє зорькі, в рабочєм пасьолкє падруґа живьот…»

Мами тоді він ніде не побачив. Зустрів її наступного дня в підвальному коридорі, і вони встигли лише обмінятися поглядами. Їх усіх повезли до Києва, Жучка з Ненаситцем конвоювали окремо до внутрішньої в’язниці МГБ на вулицю Короленка.

— Затям, друже Жук, — піймавши зручний момент, шепнув йому Ненаситець. — Якщо тебе привезли до Києва, то ти не простий повстанець. Ми тобою пи­шаємося.

Цілий рік Жучка тримали в камері-одиночці, допитували, намагалися перевиховати. Він, як і всі достойники, говорив тільки те, що кагебістам було відомо й без нього, і весь час дивувався, чому його не розстріляли відразу. Хто він такий, аби з ним оце стільки возитися? Спершу думав, що його мають за «непро­стого повстанця», бо він друкував таємні матеріали Організації, а потім здогадався, що ні — це через маму. Ним, його життям, вони шантажують Орисю, яка знала тут більше за всіх. Але Жучок був упевнений, що маму їм не зламати, і це тримало його на силі.

Одного разу вони випадково зустрілися в темному коридорі тюрми, коли маму вели з допиту. Обличчя її було в синцях, губи розпухлі, але вона не ховала змордованого виду від сина, навпаки, подивилася на Жучка очима Богородиці і… всміхнулася.

21 січня 1953-го, коли Жучкові виповнилося сімнадцять, у Києві відбувся закритий суд над чотирма бандерівцями — Олександрою Паєвською (Орисею), Юрієм Паєвським (Жуком), Ненаситцем та Аскольдом. Військову колегію Верховного Суду СССР ­очолював сам заступник голови цього суду генерал-полковник Зар’янов. Йому допомагали двоє співголів-полковників Грязнов і Сєдих, а на додачу — глухонімий адвокат Щепачіхін та перекладач-скоморох Карташевський, котрий теж там був зайвий, бо на цьому суді ніхто нікого не слухав.

Я подивувався Юркові-Жуку, як він усе те взяв собі на карб, запам’ятав посади та прізвища, ніби мав твердий намір колись зустрітися з усіма суддями та підсудками й переговорити про цю справу заново. Коли я поцікавився, як йому вдалося все те запам’ятати, Жучок викотив на мене здивовані очиці:

— А як інакше? Настане час, коли ми будемо судити їх, і в кого тоді спитаємо?

Вони з мамою стояли по різні кінці судової зали, тому не могли перекинутися ані словом, тільки дивилися й дивилися одне на одного, знаючи, що більше не побачаться. У мами були чорні западини попід очима, зшерхлі покусані губи, але її великі, як у Богородиці, очі всміхалися до Юрка. Навіть тоді, коли пролу­нав вирок — мамі, Ненаситцеві й Аскольду — розстріл, йому, як неповнолітньому, — двадцять п’ять років суво­рого режиму, навіть тоді мама до Юрка всміхнулася. Йому дали останнє слово, та замість нього Жучок попросив лише дозволу попрощатися з матусею.

Так і сказав:

— Хтів би-м з мамкою сі попрощати.

— Што-о-о? — перепитав голова суду Зар’янов.

— Он хочєт прастітца с матєр’ю, — переклав тлумач Карташевський.

— Нєльзя! Увєсті!

Жучок, якби мав силу, зареготав би на всю залу. На якусь мить йому дуже цього хотілося — голосно засміятися їм в обличчя, щоб вони заціпеніли від страху. Який розстріл, які двадцять п’ять років ув’язнення, якщо він прожив усього лиш сімнадцять!

Він самими очима всміхнувся до мами.

Восьмого квітня, уже після смерті Сталіна, її розстріляли. Стратили також Ненаситця, Аскольдові замінили смертну кару на двадцять п’ять років таборів, а його, Юрка, запроторили у Воркуту.

Під час хрущовської одлиги почали випускати в’язнів, яким до засудження ще не виповнилося вісімнадцяти років, і під цю категорію потрапив Юрко Паєвський — 1956-го його звільнили.

Наші шляхи розійшлися, та зрідка я отримував листи від Жучка — спершу з Донбасу, а згодом із «благонадійного» Червонограда. Листуватися регулярно ми не могли, бо для в’язня є свій ліміт, а до того ж мене так часто перекидали із зони на зону, що ті листи не завжди за мною встигали, а то й взагалі не доходили. Одного разу Жучок написав, що вже не працює під землею, а влаштувався слюсарем у комунальному господарстві. Відтак повідомив, що одружився зі славною дівчиною Дариною, потім Бог послав їм одну доньку, другу, третю, і так на кожну радісну подію припадало мені по одному листу від Юрка.

Справдив він й одну заповітну мрію — відшукав свого молодшого брата Андрія, щоправда, під чужим прі­звищем, але знайшов! Мама на небі всміхнулася. Знаючи, що всі наші листи «під опікою», Юрко навчився писати зрозумілою тільки для мене мовою. Про свої інші заповітні цілі він писав, що їх лишилося дві — знайти оте місце і подивитися в очі Симоновому сину. Про це Юрко часто говорив мені ще на зоні, тому було зрозуміло, що він узяв собі за мету знайти місце поховання матусі та відшукати юду, себто зрадника Клима, щоб подивитися йому в очі. Обидві цілі були недосяжні, принаймні в найближчі роки, але я відповідав Юркові, що на все воля Господня й іноді в житті стається таке, чого не сягає людська уява.