Розділ «РЕВIЗОР»

Леся знала, що ревiзор хоч, може, й не бреше, але у всякому разi «трохи» перебiльшує, i все-таки їй приємно було слухати його: хоч як там, а його, самоупевненого i нахабного, не можна рiвняти з Валентином, нiкчемним i справдi безпорадним провiнцiалом. Боже мiй, як Лесi боляче i неприємно дивитись сьогоднi на чоловiка! Так боляче, що вона з охотою ще випила б вина: вино ще бiльше затуманить голову i серце ще скорiш заб’ється.

Леся так i зробила: повертаючись до Бергмана, вона завiтала з ревiзором до одного iз виноградарiв i там випила ще одну пляшку вина. I Леся не помилилась: свiт тепер постав перед нею уже в надзвичайно прекрасних фарбах.

Але Леся помилилась, думаючи (а вона про це таки думала), що Валентин зустрiне її розгнiваними очима: ревнивий репортер, розгубившись остаточно i не знаючи, як вiн має припинити залицяння ревiзора до дружини, «з горя» напився i лежав в Бергмановому саду, як то кажуть, без нiг. Друга новина, якою зустрiв Лесю i Топченка виноградар, була та, що мовчазний Сiрко, залишившись сам, пiшов на пристань i вiдтiля моторкою поїхав додому.

– От тобi й маєш! – сказав Топченко. – Так багато чекали вiд пiкнiка, а вийшло, а вийшло, пробачте на словi, пшик. У вас на провiнцiї завжди так улаштовують пiкнiки?

Ревiзор говорив це ображеним голосом, але трохи сп’янiла Леся розумiла, що вiн дуже задоволений з такого фiналу i що кращого вiн i не бажав. Цi новини прийняла з задоволенням i Леся; i їй приємно було залишитись з ревiзором сам на сам на декiлька годин, але i вона це глибоко заховала бiля свого схвильованого серця.

– Ну, що ж, – сказав ревiзор, – нам залишається тiльки подякувати хазяїновi за гостиннiсть i йти на пристань… Коли тут пароплав буває?

– Може бути за годину, а може i за три! – вiдповiв Бергман. – Це залежить вiд Херсона.

– Коли так, то давайте помаленьку рушати. Я сьогоднi обов’язково мушу виїхати до Харкова.

IV

З Валентином була велика морока: вiн нiяк не мiг пiдвестися. Лаявся, щось бурмотiв i нiкого не пiзнавав. I тiльки за допомогою Бергмана його вдалося довести до пристанi. Там вiн лiг на траву i захропiв. За якийсь час вiн раптом прокинувся, заложив в рот два пальцi i, зробивши бiля себе калюжу, знову заснув.

– Як це противно! – сказала Леся, зиркнувши на чоловiка, i зробила гримасу незадоволення.

– Прекрасного малувато, – кинув Топченко i запропонував женщинi одiйти пiд тiнь дальшого дуба.

Вони вже сидiли бiля пристанi години пiвтори, а пароплава не видно було. Вони просидiли ще з годину, але й тодi пароплав не появлявся. Нарештi почало темнiти. Зайшло сонце, спалахнув десь далеко на днiпрових водах маяк, i заблищали зорi. З села висипали дiвчата та хлопцi й, згрупувавшись бiля пристанi, стали розважатись пiснями й танками. Пароплав, очевидно, спiзнявся на кiлька годин. Валентин не прокидався.

– Як химерно зараз бiля цiєї глухої пристанi, – сказала Леся. – Химернi i зорi, i небо, i це голубе повiтря, i води Днiпровi – i все. Ви вiдчуваєте?

– Як же! Безперечно! – кинув ревiзор, наче невзначай положивши свою руку на руку Лесiну. – Я теж вiдчуваю.

– I знаєте, – мрiйливо поглядаючи кудись, говорила далi Леся, – я думаю, що все нещастя людське тiльки в тому, що серед них багато провiнцiялiв. Коли б, скажiм, всi вони жили в таких городах, як Харкiв, вони б не знали моїх мук. Провiнцiя звужує кругозiр.

– Особливо такi… в такiй родинi, – обережно додав Топченко. Леся раптом повернулась до ревiзора i сказала:

– Нє, ви говорiть прямо: i особливо звужують такi чоловiки, як Валентин. Ви мене цим зовсiм не образите. – Леся зiдхнула й додала: – Так, товаришу. Я хочу зараз говорити одверто: менi дуже боляче, що Валя не вмiє себе так тримати в компанiї, як… ну, от ви, скажiм.

Топченко замахав руками. Мовляв, вiн теж людина з чималими хибами, брати його за зразок нiяк не можна. Але говорив вiн це так, що в цьому самознищеннi можна було бачити тiльки бажання показати свою надзвичайну скромнiсть. Скромнiсть Леся бачила, але бажання показати її вона не помiчала – i тому, що на неї так сильно вплинуло вино, i тому, що в цей вечiр все їй здавалось прекрасним, крiм, звичайно, п’яного Валентина.

Рушили вони вiд Берестечка тiльки о 10 годинi вечора: так запiзнився пароплав. З Валентином була нова морока: його ледве-ледве втягли в каюту, i то зарання поговоривши з капiтаном i взявши в нього вiдповiдний дозвiл. Як тiльки вiн добрiв до свого лiжка (в каютi), знову одразу ж заснув. Леся i Топченко залишились на палубi.