Розділ «РЕВIЗОР»

На землю зiйшла мiсячна нiч. Днiпровi води взялися блиском дiаманта i клекотали пiд колесами пароплава.

Було тихо: тiльки легенький вiтерець ласкав обличчя. На верхнiй палубi нiкого не було, так що ревiзор i Леся залишилися тет-а-тет.

– Я вас розумiю! – сказав ревiзор, знову притискаючись до Лесi плечем. – Розумiю ваше нещастя. З вашим характером i з вашею вдачею – вам жити не в цьому болотi, що ви в ньому живете. Вам жити…

Ревiзор взяв Лесiну руку i нiжно стиснув її. Вона не бачила бiля себе нiкого, вiдчувала, як їй спалахнуло обличчя, i вiдповiла ревiзоровi тим же.

– Ви така прекрасна женщина, – говорив далi ревiзор. – Ви… Починалась звичайна iсторiя: п’яний чоловiк не мiг пiдвестися, а трохи пiдпила i зневiрена в чоловiковi жiнка з охотою приймала залицяння хоч i стороннього, але вже до певної мiри симпатичного їй мужчини. За деякий час ревiзор уже обiймав Лесю, а ще за деякий час вiн ризикнув її й обережно поцiлувати. Тепер вони вже нiчого не говорили i красномовно мовчали. Вони тiльки кидали швидкi погляди то в ту, то в другу сторону, боячись, щоб хтось не наскочив на них.

Але боятись не приходилось. В залi першого класу нiкого не було, нiхто не виходив i на палубу. В першому i другому класi їхало народу малувато, а тi, що їхали, вiдпочивали по своїх каютах. Тiльки на палубi третього класу чути було голоси та зрiдка доносилась вiдтiля зажурна пiсня якоїсь селянської дiвчини, що їхала на пiвнiч.

Як так трапилось, що Леся хутко пiддалась на залицяння стороннього мужчини, сама Леся, мабуть, не зумiла б вiдповiсти, але Топченко знав, що, не випий Леся стiльки, скiльки вона випила, i не поводься з нею Валентин так, як вiн поводився сьогоднi, iз залицяння, безперечно, нiчого б не вийшло, саме тому ревiзор i поспiшав використати момент. Вiн уже не тiльки цiлував Лесю, але вiн, набравшись нахабства, вже й пропонував їй на вухо зайти до його каюти i «там трохи полежати».

– Що ви говорите! – з жахом промовила жiнка i сама вiдчувала, що вона зовсiм не жахається, що вона таки зайде до каюти Топченка i що там трапиться те, чого так боявся ревнивий Валентин, коли вiдпускав її з ревiзором до виноградникiв. – Що ви говорите?

– Лесiчко! – шепотiв Топченко. – Ну, скажи менi (вiн уже говорив їй «ти»): чому ти не хочеш пiти зi мною? невже ти любиш свого чоловiка?

– Так. Я люблю його. Не говорiть менi цього. Я не пiду. Леся величала ревiзора на «ви» i пручалася. Але ревiзор i сама вона – обидвоє вони знали, що з цього пручання нiчого не вийде, що вони таки пiдуть до ревiзорової каюти. Нарештi, коли Лесiне обличчя мало не згорiло вiд ревiзорових поцiлункiв, вона раптом тремтячим голосом промовила:

– Я згодна. Тiльки спершу пiдiть i взнайте, чи не прокинувся Валя.

Топченко поспiшно рвонувся i пiшов до репортера. Леся залишилася сама. Вона пiдiйшла до бильця i сперлась на нього. Нервовий дрiж охопив всю її iстоту. Якось так просто виходило, нiби в цьому нiчого поганого й надзвичайного не було, i все-таки вона знала, що робить щось непоправиме, жахливе i злочинне.

Пароплав поспiшно повертався на пiвнiч. Розсiкаючи тихi води днiпровi, вiн ритмiчно клекотав своїми колесами. Мiсяць уже давно зiйшов i остаточно задiамантив поверхню рiки. Даль була напiвтемна, зрiдка вискакував огник якогось маяка i булькав своїм привабливим свiтлом. Берегiв не видно було – вони посунулись в сторони, i тiльки коли пароплав пiдходив до якогось iз них, на око падали неяснi силуети темних дерев.

Топченко скоро повернувся i, обiймаючи Лесю, сказав, що Валентин мiцно спить.

– Ви певнi, що вiн мiцно спить? – спитала тремтячим голосом Леся.

– Так. Ми можемо бути цiлком спокiйними. Залишалося йти до ревiзорової каюти, але жiнка ще вагалася i тому, пiдвiвши Топченка до бильця, сказала:

– Ви розумiєте, що ми хочемо робити?

– Розумiю.

– I вам не страшно? – Леся в цей момент тремтiла в нервовiй зимницi.Вам не страшно? А я – скажу вам одверто – я дуже боюсь!

– Ну що ти, Лесiчко! – сказав ревiзор, обiймаючи i пригортаючи до себе жiнку. – Це ж, Лесiчко, мiщанство.