Розділ «РЕВIЗОР»

Таким чином, iнцидент все-таки було лiквiдовано.

Пароплав, висадивши на берег кiлькох пасажирiв, прийняв на палубу двох дачникiв i, прийнявши, рушив далi, на пiвдень. I що далi вiн посувався на пiвдень, то бiльше затягувало горизонти масивами сивих хмар. Треба було припускати, що, можливо, за якийсь час цi хмари насунуться на блакить ясного неба i зроблять грозу. Саме цiєї грози не хотiли нi Топченко, нi Леся, нi навiть Валентин. (Останнiй вже заспокоївся i тiльки зрiдка ревниво дивився на Топченка, що вiв розмову з його дружиною). Гроза безперечно не дала б можливости провести час так, як хотiлося б. Звичайно, хазяїн виноградникiв, Бергман, що до нього їхали, улаштував би непоганий пiкнiк i в своїх кiмнатах, але все-таки цей пiкнiк був би багато гiрший за той, що його хотiли улаштувати на свiжому повiтрi, i, значить, залишалося все-таки благати фортуну, щоб вона не зiпсувала грозою добрий день.

– Ви як гадаєте? – сказав ревiзор, звертаючись до Лесi. – Буде сьогоднi дощ чи нi?

– Я гадаю, що нi, – промовила Леся i усмiхнулася.

– Чому ж нi? Хiба ж не бачите, якi хмари купчаться на горизонтi?

– А тому, що я не хочу, щоб вiн був. – Леся повернулася до чоловiка i сказала: – Валю, чи не думаєш ти, що хмари купчаться на дощ?

– Нi, – кинув Валентин, пiдходячи до дружини. – Метеорологiчна станцiя запевняє, що тижнiв два буде стояти суха година.

Пiдiйшов i Сiрко. Зав’язалась розмова на тему: наша метеорологiя i її недосконалiсть. З цiєї теми перейшли на iншi. Говорили про врожай, про настрої серед селян, про колективiзацiю сiльського господарства. У всiх цих питаннях Топченко показував себе остiльки компетентним, що i тут Леся не могла не бачити його перевагу над чоловiком i редактором. Нарештi розмова перейшла на тему: виноградники Бергмана i «наше» вiдношення до виноградникiв. Виникла суперечка. Сiрко запевняв, що виноградарi нiчим не вiдрiзняються вiд звичайних куркулiв i що, значить, їх треба краще притиснути i не давати їм «потачки», як це робить, на жаль, центр. Топченко, що i в цiй справi добре обiзнаний був, теж квалiфiкуючи їх куркулями, все-таки не погоджувався з Сiрком. Нарештi, коли суперечка зайшла дуже далеко, ревiзор роздратовано кинув:

– Знаєте… пробачте мене, але крiзь вашi аргументи я бачу обличчя глибокої провiнцiї. Ви дивитесь на наше будiвництво не, скажiмо, з птичого польоту, а зi своєї мiсцевої дзвiницi.

Здавалося, що пiсля такої фрази хтось iз «провiнцiялiв» мусiв використати момент i присоромити Топченка, але i тепер нi Сiрко, нi Бродський – нiхто iз них не найшовся, що сказати ревiзоровi: першому тiльки незадоволено пересмикнулося обличчя, другий навiть льокайськи посмiхнувся.

– Звичайно! Звичайно! – пiдхопив Валентин. – Ми дiйсно дивимось на наше будiвництво з своєї мiсцевої дзвiницi, але… хiба нас в цьому можна обвинувачувати? Хiба ви так не дивилися б, коли б жили на провiнцiї?

– Я й не збираюся вас обвинувачувати, – сказав ревiзор i додав цiлком резонно: – Але я бачу, що ви вже погодились зi мною?

– Як так погодився? – мило посмiхаючись, мало не скрикнув Бродський. Який ви, їй-богу, пробачте на словi, демагог.

Суперечка знову обiцяла розгорiтися, але на цей раз її припинила Леся. Бачачи, що Валентин загубив здiбнiсть логiчно мислити i що далi вiн здiбний тiльки остаточно себе скомпромiтувати в очах ревiзора, Леся повернулася обличчям до правого берега i, не дивлячись нi на кого, сказала:

– Ви мене, товаришi, ображаєте. Ви забули про мене. Якi ж ви кавалери, коли досi нiхто з вас не запропонував менi навiть склянки квасу? Я страшенно хочу пити.

Топченко галантно розшаркався i, беручи Лесю пiд руку, промовив:

– Прошу до буфету… Може, ви вже й їстоньки хочете?

– Їстоньки я не хочу, – сказала Леся. – А квас я хочу пити на чистому повiтрi.

Жiнка сподiвалася, що ревiзор залишить її на кiлька хвилин, i вона дiстане можливiсть перекинутись двома-трьома словами з чоловiком (вона хотiла сказати Валентиновi, щоб вiн не показував себе таким нiкчемним перед ревiзором), але вийшло так, що по квас пiшов Сiрко, i вона знову примушена була спостерiгати продовження тiєї ж самої неприємної їй сцени.

До Берестечка залишилось версти чотири. Зупинок бiльше не передбачалося. Пароплав йшов так бистро, що за кiлька хвилин треба було висаджуватись, i тому пасажири, якi мусiли вилiзати на цю пристань, засуєтились. Почали збиратися i Сiрко та Валентин. Забравши кошики, вони пiшли до виходу. Бродський, звичайно, хотiв, щоб з ним пiшла i Леся, але цього не трапилося.