Розділ «РЕВIЗОР»

– Ви цiлком переконанi, що це i справдi мiщанство?

– Цiлком.

– Ну, а як я себе буду почувати пiсля того, як це трапиться? Ви над цим подумали?

Топченковi Лесiна поведiнка не зовсiм подобалась. Будучи нетерплячою людиною, вiн далi не мiг чекати i тому схитрував:

– Коли ви боїтесь чи то не хочете вiддатись менi, то… не треба.

– Нi, – тихо сказала жiнка, – я хочу i я вже не боюся. Ревiзор обняв Лесю i, взявши її пiд руку, обережно потяг її до своєї каюти…

Та не пройшли вони i трьох крокiв, як їм назустрiч хтось пiшов. Вони зупинились. I Леся, i ревiзор подумали, що iде Валентин, i, зупинившись, ревiзор приготовився щось говорити, а Леся, спалахнувши огнем чистоти, вирiшила сказати чоловiковi всю правду i сказати йому, що вона вже не любить його, розповiсти йому, який вiн нiкчемний, i що вона уже далi не може з ним жити. Вона вирiшила навiть запропонувати йому не перешкоджати їй вiддатись Топченковi. Цi мислi, метнувшись в жiночiй головi з хуткiстю блискавицi, навiть заспокоїли Лесю. Але, коли з ними порiвнялась людина, вони побачили, що це – не Валентин: хоч обличчя пасажира й не видно було, але вiн був досить високого зросту i в цьому сенсi нiчого спiльного не мав з репортером. Проте зустрiч все таки мала свої наслiдки. Пасажир, порiвнявшись з Лесею i ревiзором, несподiвано кинув:

– Це ви, Топченку?

– Я! – вiдповiв ревiзор i раптом, кинувши Лесiну руку, побiг до пасажира. – Семене Петровичу? От не сподiвався вас бачити!

– А ви ж це як попали сюди? – суворо сказав той, що його ревiзор назвав Семеном Петровичем. – Менi здається, ви вже давно мусiли бути в Харковi?

Ревiзор заюлив. Видно було, що перед ним стоїть його начальник. Вiн став вибрiхуватись. Вибрiхувався вiн якось мамуловато, а юлив саме так, як в день перед ним юлив репортер i почасти Сiрко. Навiть гiрше за них. Вiн навiть не попрохав у Лесi пробачення i пiшов зi своїм Семеном Петровичем, нiби з ним, з ревiзором, нiколи й не було жiнки.

– Семене Петровичу! – говорив десь ревiзор, – даю вам чесне слово, що я їздив по справах. Я…

Але Леся уже нiчого не чула. Спершу її цей випадок так приголомшив, що вона навiть одразу протверезилась, але потiм, не бачачи з собою Топченка, вона вiдчула, як їй знову боляче, надзвичайно боляче, заскемiло в грудях. Не тому заскемiло, що не трапилося те, що могло трапитись, а тому, що ревiзор, якого вона взяла за людину виняткової вдачi, за людину, яка принаймi нiчого спiльного не має з Валентином, був, як виявилось, звичайним чиновником i навiть бiльше: мабуть, гiршим за її чоловiка.

«I це я йому допiру хотiла вiддатися?» – зло усмiхнувшись, подумала Леся.

I побачила вона раптом життя в його звичайних, непiдроблених фарбах i побачила, що люди цього життя всюди, завжди до смiшного однаковi. Леся схилилась на бильце i подивилась в даль. Даль була напiвтемна. Тiльки десь дуже далеко, мало не бiля Кiчкасу, блимав рiчний маяк. Леся замислилась. За п’ять хвилин прибiг ревiзор i, положивши свою руку на плече жiнки, сказав:

– Пробач мене, Лесiчко. Я… зустрiв свойого бурбона i примушений був… Ну, словом, я вже вiльний. Ходiм.

Леся обережно зняла зi свого плеча ревiзорову руку, мовчки подивилась в обличчя свого кавалера i, схилившись на бильце, тихо заплакала.