Розділ «СЕНТИМЕНТАЛЬНА IСТОРIЯ»

– Чому ти хвилюєшся? – спитала я.

– А тому, – рiзко скрикнув вiн (i менi знову здалося – дитячим дискантом), що я не виношу цiєї самовпевнености нашого вiку. Всi цi ячейки, комiсари, комунiсти – все це така дешева демагогiя. Така…

Чаргар не мiг пiдiбрати слова i змовк. Потiм зупинив мене, подивився уважно менi в очi й сказав тихо:

– Тобi можна довiрятись?..

– Що з тобою? – здивовано кинула я.

– Я тобi вiрю, – сказав вiн i схопився руками за голову.

– Ах, Б’янко. Якби ти могла зрозумiти мене! Ну навiщо?.. Ну навiщо цi комунiсти, цi ячейки, цi профспiлки й тисячi iнших органiзацiй? Боже мiй, ну навiщо? Я задихаюсь! Я їх зовсiм не хочу чiпати – Боже, спаси! Хай вони завойовують цiлий свiт. Але при чому ж тут я? Чому я повинен кожної хвилини озиратись i повинен слухати цi мiтинги? Боже мiй, як я хотiв би, щоб вони зовсiм не знали про моє iснування!

Чаргар iще раз у розпуцi схопився за голову i змовк. Я подивилась на нього. Вiн плакав. Далебi, вiн плакав: я бачила, як кiлька сльозинок покотилось йому по щоцi. Тодi менi прокинулось почуття неможливої огиди – i я рiзко й чiтко сказала:

– Сер Чаргаре. Що з вами?

Вiн стояв спиною до мене, похилившись на дерево. Вiн так постояв хвилини двi. Але коли вiн повернувся, то я вже знову бачила колишнього неприступного художника.

– В життi все буває, – нарештi зовсiм iншим тоном i холодно сказав вiн.

Я здивовано подивилась на нього. Менi прийшла мисль, що Чаргар побачив, як вiн далеко забрiв у розмовах зi мною, i поспiшив замести слiди. Спецiально для цього й було розiграно жалкеньку мелодраму. Ця мисль здалася менi такою правдивою, що я на другий день навiть забула про цей епiзод. «Ну нє, – подумала я. – Тепер ти в моїх руках – i я примушу тебе сказати недоговорене».

…Ми вже знову стояли на узлiссi. Сонце зайшло. Стояв темний лiс, i бiгла темна дорога. На дорозi маячiв наш фаетон. Скоро ми сiли в нього й повертались до города. Чаргар усю дорогу мовчав, i розпрощались ми також мовчки. Пам’ятаю, я стиснула йому руку й трохи її придержала. Вiн здригнув, але я руки його все-таки не випустила. Тодi Чаргар мусiв її вирвати. Я зареготала, вiн на це нiяк не реагував. Вiн просто повернувся i пiшов од мене прискореним кроком.

VII

За кiлька днiв я знову бачилася з Чаргаром, але ця зустрiч нецiкава – i я її обминаю. Пiшла я вiд нього, коли на небi стояв уже молодик. На вулицi Делаклюза я зустрiла сiрооку журналiстку. Вона попрохала в мене п’ять карбованцiв. Я дала. Вона сказала, що їде до своєї матерi, що «живе на пiвнiчному краю города». Вона хоче повезти їй подарунок. Я їй, звичайно, не повiрила, бо знала, що вона просто їде до свого любовника – вiн, здається, тайний розпусник. Вона трохи збентежилась, але потiм зупинила мене бiля вечiрньої вiтрини й тихо, на вухо, запропонувала поїхати з нею. Вони – її любовник i вона – хочуть улаштувати нiч п’янки й любовної оргiї.

– Ну, Б’янко, поїдемо на п’янку, – зробила вона гру слiв i всмiхнулась.

Я сказала, що я, можливо, i поїхала б, коли б загубила свою невиннiсть.

– Себто яку невиннiсть? – здивовано спитала вона. Я сказала й хотiла йти. Тодi журналiстка схопила мене за руку й нахабно зареготала.

– Так ти ще… – i вона кинула непристойне слово. Потiм затягла мене в куток пiдворiття i, майже захлинаючись, говорила менi:

– Так ти не брешеш, що не знала мужчини?