Розділ «СЕНТИМЕНТАЛЬНА IСТОРIЯ»

– От! – раптом пiдхопила товаришка Уляна. – Ви цiлком справедливо кажете. Я, знаєте, почуваю якусь небезпеку. Я певна, що зi мною трапиться якесь нещастя.

Вона зробила не зовсiм логiчний висновок, але я на це не звернула уваги й стала її заспокоювати. Тодi вона вiдстоювала свою думку й нiяк не могла заспокоїтись.

– Саме якесь нещастя, – говорила товаришка Уляна. – Я нiколи не помиляюсь. Колись на фронтi менi прийшла мисль, що вночi трапиться несподiванка. Я сказала, менi не повiрили. Один комiсар запропонував навiть викинути мене за пророцтво з партiї… А вийшло все-таки по-моєму: наш штаб захопили, i тiльки я вирвалась.

– Ну, це – випадок! – сказала я.

Тодi товаришка Уляна знову запротестувала, i я вже з нею не сперечалась. Я тiльки думала, що товаришка Уляна, може, й має рацiю настоювати на своєму, i думала, що вона одна з тих невдачникiв, що приходять на свiт тiльки для того, щоб мучитись.

Раптом по садках долетiв до нас рев iз зоологiчного: то ревiв лев за гратами. Рев був якийсь сумний i безвихiдний. Можливо, звiровi приснились далекi простори його вiтчизни, можливо – щось iнше.

– От! – з великим наголосом на «от» сказала товаришка Уляна. – Реве лев! Iнодi й людям хочеться так ревти.

Потiм вона зiдхнула. А потiм вона багато говорила менi про часи громадянської вiйни. Вона довго говорила менi того вечора про той дикий i тривожний час, коли люди ходили голi й голоднi й були велетнями й богами. Вона так тепло говорила про свою епоху, як про неї не скаже жодний поет. Той химерний час я зачепила тiльки одним крилом своєї юности, але товаришка Уляна зовсiм даремно думала, що я не розумiю його. Вiн i менi лежав на серцi. Я подумала, що тодi всi пiзнали таємну даль, але той час уже не прийде нiколи, як не прийде нiколи й голуба молодiсть.

«Значить, i даль треба шукати на якихось iнших шляхах?» – подумала я.

На другий день я не пiшла на службу: я прокинулась iз головними болями. Коли вийшла в сiни, щоб там скип’ятити чаю на примусi, в наш коридор хтось постукав. Я пiшла i вiдчинила дверi. Увiйшов товариш Бе. Обличчя йому було пом’яте й блiде: вiн, очевидно, не спав цiлу нiч. Я до цього часу нiколи з ним не розмовляла (був вiн якийсь суворий i нелюдимий). Але на цей раз якось механiчно кинула:

– Здрастуйте!

Вiн здивовано подивився на мене й пiдморгнув менi лiвим оком. Тодi я в свою чергу здивовано подивилась на нього. I тодi ж я побачила, що вiн п’яний. Щоб якось одв’язатись од нього, я сказала йому, що його чекає товаришка Уляна.

– Ви кажете Уляна? – сказав вiн i пiдiйшов до мого примусу.

– Так!

Товариш Бе вийняв iз кишенi портсигар й несподiвано кинув:

– А ви, знаєте… бабйонка нiчого собi… цимес!

Я суворо подивилася на нього й сказала, що вiн краще зробить, коли пiде до себе.

– Чого ж це до себе? – п’яно забелькотiв вiн.

– Там вас чекає товаришка Уляна! – рiзко сказала я.

Товариш Бе стукнув ногою й вилаяв свою дружину матернiм словом. Я круто повернулась i пiшла в свою хату. Я довго думала про життя товаришки Уляни, але як їй допомогти – не знала. А втiм, можливо, це тiльки тепер менi здається, що я турбувалась за товаришку Уляну. Можливо, i товаришка Уляна, i сiроока журналiстка, i дiловод – всi вони давали вiдпочинок – i тiльки. Бо, i справдi, всi вони були по сутi епiзодичнi особи в моїй iсторiї й не могли мене цiкавити. Я просто дурила себе.