Розділ «СЕНТИМЕНТАЛЬНА IСТОРIЯ»

Кук знову зам’явся… Тодi я зрозумiла його й кинула:

– Я з вас на аборт нiчого не буду вимагати.

Дiловод знову прояснiв. Вiн iз вдячнiстю подивився й ще щiльнiш притулився до мене. Тодi ми прискореним кроком пiшли до кущiв. Небо було таке прекрасне, а на душi менi лежав камiнь. Я тодi вже забула про Чаргара, нiби й справдi мене цiкавив тiльки Кук – цей дiловод iз мавпячою фiзiономiєю.

Над парком тоскувала вiолончель. Мiсяць стояв над гiгантським дубом i байдуже продовжував свою гiгантську путь. Я спокiйно йшла поруч дiловода, але тепер я не найду епiтета тiй бурi, що кипiла тодi в моїх грудях. Раптом я зупинилась:

– А знаєте що, – сказала я. – Аборта я не думаю робити!

– Як так? – зупинився й Кук.

– Дуже просто: я хочу народити дитину.

Дiловод зам’явся. Я зрозумiла його й сказала, що перед coitusom йому прийдеться трохи подумати. Вiн не вiсiмнадцятилiтнiй юнак i повинен знати, чим це пахне.

– Ви, мабуть, говорите про алiменти? – хутко зрозумiв вiн.

– Так, я говорю про алiменти.

Тодi Кук свиснув i сказав розв’язне, що на таке дiло вiн не хоче йти, бо це йому не по кишенi, i вiн краще буде користуватись проститутками. Та не встиг вiн договорити останньої фрази, як я з усього розмаху вдарила його по фiзiономiї. Кук зблiд i стояв з опущеними очима.

Але я вже погасла. «За вiщо я його вдарила?» – метнулося менi в головi, i моє серце занило. Справа в тому, що по сутi на землi я не бачила винних, i справа в тому, що й себе я завжди вважала за добру наволоч. Кук був такою маленькою й нiкчемною крапкою, що менi до болю шкода його стало. Тодi ледве чутно промовила:

– Пробачте менi, товаришу Кук. Що хочете робiть зi мною, але не гнiвайтесь на мене!

– Нiчого! Нiчого! – говорив вiн. – Це залишиться мiж нами… Я не думаю вiднiмати у вас посади.

Вiн так i сказав «я не думаю вiднiмати у вас посади». Я тiльки це почула. Ця фраза, як ножем рiзонула менi в грудях, бо Кук так i не зрозумiв мене.

…Дiловод давно вже зник за деревами, а я стояла бiля дуба на пустельнiй алеї й тупо дивилась у голубе небо.

VI

З Чаргаром менi так i не вдалося побачитись, аж поки прийшла зима. Зимою я бачилась iз ним кiлька разiв. Цi зустрiчi були холоднi – i тiльки нервували мене. Я вже й сама стала запобiгати його. Але менi ввесь час було таке почуття, яке буває людинi, коли вона ще щось не скiнчила й мусить скiнчити. I те, що вона мусить скiнчити, прийде обов’язково, бо воно таке ж неминуче, як i природна смерть.

Я ходила з порожнечею в душi, але розглядала такий свiй стан, як тимчасове явище, як необхiдний i цiлком природний етап на темнiй дорозi мого неспокiйного життя. Вранцi я йшла до установи, працювала там вiсiм годин, потiм брала якусь роботу додому й дома працювала ще кiлька годин.

Зима була вогка, брудна. На вулицях завжди тонули в туманi мiськi лiхтарi, i менi зовсiм не хотiлось iти на бульвари.