Розділ «СЕНТИМЕНТАЛЬНА IСТОРIЯ»

– Прошу, – спокiйно сказала я, припускаючи, що йому треба… Ну, словом, ясно.

Чаргар пiшов, i я залишилась серед лiсу сама. Тодi я знову подивилась на небо. Воно було надзвичайно чисте й молоде. Тiльки з пiвдня наступала якась хмарина, але й вона скоро розтанула в просторах. Я глибоко зiдхнула й подумала про незнанi свiти, про мiльйони соняшних систем. Цi мислi якось придавили мене. Я вiдчула себе страшенно нiкчемною й маленькою. Всi мої болi й радостi були такими смiшними на фонi цього грандiозного космосу, як смiшний менi бiль комахи. Я подумала, що такi мислi приходять уже тисячi рокiв мiльйонам людей i що вони будуть приходити ще тисячi рокiв i новим мiльйонам людей. Тодi зачарований тупик постав передi мною з такою яснiстю, нiби я вiдчула його якимсь новим, невiдомим менi почуттям.

Я стояла без Чаргара вже бiльше десяти хвилин, i це мене затривожило. Чи не трапилось iз ним якогось нещастя? Я рiшуче рушила в тому напрямку, куди пiшов художник. Iшла по гущавинi, i гiлки раз у раз били мене по головi. Iшла довго (так здавалось менi тодi), а Чаргара не було. В лiсi стояла надзвичайна тиша, i було вечiрньо. Що далi, то бiльше сутенiло. Тодi менi прийшла мисль, що я можу тут заблудитись – i менi стало сумно. Я зупинилась i скрикнула:

– Агов!

Але тiльки луна вiдгукувалась менi й замерла десь у гущавинi.

«Наче лiс життя», – подумала я й кинулась у другий бiк. Раптом я вийшла на поляну. Я вийшла на поляну й зупинилась, як укопана. А втiм, iнакше й не могло бути. Бо й справдi: Чаргар стояв серед дерев на колiнах обличчям до вечiрнього сонця, i було таке вражiння, нiби вiн молиться. Це мене так здивувало, що я навiть не найшла, що йому сказати, i мовчки чекала його.

На дальньому деревi жеврiла полоска конаючого сонця, i вiдблиск її падав на пiвденний край чорного лiсу. Був прекрасний момент для споглядання. Я пригадала Iндiю й священнi гiмни «Рамаяни». "Чи не найшли вже на вiтчизнi Тагора,подумала я, – мою химерну даль?"

Нарештi Чаргар пiдвiвся. Вiн пiшов тихою ходою до мене, нiби нiчого не трапилося. Його хода буквально загiпнотизувала мене, i я зустрiла його мовчанкою.

– Ходiм! – спокiйно сказав вiн.

Очi йому було затуманено, вiн iшов, похитуючись, мов п’яний. Пам’ятаю, зiдхнув i взяв мене пiд руку. Потiм забрав мою руку й притиснув її до свого серця. Почуття радости обхопило мене, бо менi прийшла мисль, що тiльки сьогоднi Чаргар став близькою менi людиною. Я вже не хотiла тривожити його своїми частенько невдалими запитаннями й тому мовчала. Але на цей раз вiн сам почав розмову.

– Я гадаю, Б’янко, – сказав вiн, – ти розумiєш мiй душевний стан i простиш менi, що я тебе примусив так довго чекати.

– Я тебе розумiю, – сказала я.

Потiм вiн говорив, що йому приблизно такий стан, який був Мойсеевi, коли вiн сходив з гори iз скрижалями. Але потiм вiн чомусь усмiхнувся, наче не довiряв сам собi чи то iронiзував над своєю останньою фразою про Мойсея.

– Я тебе розумiю, – ще раз сказала я.

– Ти мене й не можеш не розумiти. Я вже не раз думав про спорiднення наших душ.

– Спорiдненiсть наших душ? – якось хутко спитала я.

– Спорiдненiсть наших душ! – ще раз пiдкреслив Чаргар. Ця остання фраза знов, як обухом, ударила мене по головi. – Отже, i вiн говорить, що я нiчим не вiдрiзняюсь вiд нього? Я жодним рухом не показала цього Чаргаровi. Я тепер так боялась, щоб вiн не покинув свою одвертiсть! Я вже добре знала його – i знала, що найменша моя цiкавiсть одразу викличе небажану менi реакцiю, i Чаргар знову стане неприступним.

– Ти знаєш, – раптом зупинився вiн, – менi на полянi блиснула така генiальна мисль, якої iснування я й не мiг припускати. I цiкаво. – говорив вiн далi, – сиджу я десь у пiдвалi, а надi мною клуб…як його…

– Радслужбовцiв.

– Ну да, радслужбовцiв, – раптом занервувався вiн.