Розділ «СЕНТИМЕНТАЛЬНА IСТОРIЯ»

– Сьогоднi надзвичайно чудовий ранок! – сказав вiн Я притиснулась до нього, i ми пiшли. З годину ми блукали по iподрому, потiм рушили в степ. Менi прийшла мисль повартувати.

– Ти знаєш, – кинула я, – сьогоднi ти йдеш зовсiм не з дiвчиною, а з молодичкою!

– Що ти цим хочеш сказати? – спитав вiн.

Я зареготала й сказала йому, що я вже вийшла замiж. Вiн почервонiв чомусь i, галантно вклонившись, поцiкавився:

– Так, я його знаю. Здається… прекрасна людина!

Я певна була, що вiн не вiрить менi й жартує, i тому перейшла на iншу тему, не думаючи робити спростування.

Ми йшли в морi безсмертникiв. Праворуч нас летiв у небо величезний спис радiо. Пам’ятаю, менi раптом здалося чомусь, що Чаргар пiд невеличким «градусом».

– Ти сьогоднi наче трохи пiдвипивши? – спитала я.

– Я сьогоднi трохи вiдвипивши, – усмiхнувся вiн. Я спитала, чому так рано. Вiн сказав, що вiн уже кiлька тижнiв починає днi горiлкою. Вiн горiлку не дуже любить, але не може не визнати, що «горiлчанi» днi безтурботнiшi й веселiшi. «Невже вiн серйозно плакав тодi в лiсi?» – подумала я й сказала:

– Чому тобi такий безнадiйний погляд на життя?

– Вiдкiля це ти взяла? – усмiхнувся Чаргар.

Потiм запевняв мене, що вiн на життя дивиться дуже весело. Вiн у той день багато реготав, реготала й я. В такому безтурботному реготi i в таких розмовах ми проблукали до вечора. Нарештi Чаргар сказав:

– Ну, пора вже й додому… Ти не думаєш зайти до мене? Я погодилась, i ми пiшли до нього. З пiвгодини ми блукали по переулках, поки нарештi не вийшли на майдан Трьох комунарiв. Бiля Чаргарової квартири ми були, коли вже почало темнiти. Раптом до нас пiдiйшла циганка. Я погодилась, щоб вона погадала менi. Чаргар занервувався й сказав, що це некультурно фанфаронствувати своєю некультурнiстю.

– Це – резонерство! – сказала я.

Потiм говорила, що вiн теж деколи впадає в мiстику, натякаючи на iсторiю в лiсi. Чаргар занервувався. Але я вперто стояла на своєму. Тодi вiн порадив менi вiдiйти вбiк, щоб мене хоч не бачили в клубi радторгслужбовцiв. Я нарештi зрозумiла його й сказала циганцi, що гадати не буду. Коли ми сходили на ганок, я звернулась до Чаргара:

– Скажи менi, коли б циганка пiдiйшла до нас десь у безлюдному мiсцi… ти дозволив би їй гадати?

Чаргар мовчав. Ада я вже без нього знала, як би вiн зробив у цьому випадку, i негарне почуття знову прокинулось у менi до художника.

В кiмнатi ми сiли на лiжко. Я взяла в руки якусь книгу. Чаргар теж. Так – мовчки – ми просидiли кiлька хвилин. Тодi на небо налетiла темна хмара, i в кiмнатi майже зовсiм стемнiло. Десь замирали Першотравневi оркестри. Город стихав. Потiм за вiкном закрапало, i пiшов дрiбний дощ. Легенький вiтер увiрвався в кiмнату, i запахло якимись польовими квiтами.

Хоч Чаргар i зiпсував менi трохи настрiй, але я ще переповнена була враженнями дня, i тому, коли вiн положив свою руку менi на колiно, я iз вдячнiстю подивилась йому в обличчя: в очах йому стояв тихий блиск i нагадував менi нашу першу зустрiч. Очi його знову вабили мене своєю неяснiстю. Що далi, то бiльше мене хвилювало тiло художника. Нарештi вiн узяв мене за руку й промовив:

– Б’янко. Ти й сьогоднi скажеш, що говорила колись?