Розділ «СЕНТИМЕНТАЛЬНА IСТОРIЯ»

– Нє, – говорив вiн. – їй-богу, прийдiть! Там, наприклад, увесь цвiт нашого города збирається. Це є прямо таки Бульйонський лiс! (вiн так i сказав «Бульйонський»). З одного боку, дивишся, прийдуть народний комiсар, з другого – iдуть сливки художества. Недавно бачив, наприклад, отого художника… Пам’ятаєте?

Менi раптом забилося серце. Кiлька останнiх днiв я навiть спецiально блукала по городу з надiєю зустрiти Чаргара. I тому, коли дiловод сказав менi, що бачив його в мiському саду, одразу ж рiшила поїхати туди.

Як тiльки смерклось, я негайно пiшла до автобусної стоянки. Там сiла на шостий номер i за пiвгодини була вже бiля входу в мiський парк.

Стояла тепла й прозора осiнь. По алеях шелестiли парочки. В глибинах гаїв падало листя. Коли я зупинилась на дальньому горбику, менi здалося, що йде частий дощ. Я тодi подивилась на небо – воно було криштально чисте, i його тиха бiрюза ласкала мої очi. За парком, десь на польових гонах, спiвали дiвчата. Я згадала нашу провiнцiальну дичавину й шведськi могили. З-за дерев сходив мiсяць. Мене затривожило. Передчуття зустрiчi з Чаргаром пiсля довгої розлуки примушувало моє серце то стискатись, то прискорено битись. Хвилинами менi здавалось навiть, що цей вечiр буде судним днем мого неспокiйного життя. Коли я тепер оглядаю пройдену путь, то менi цiлком ясно, що в менi менше всього говорила самичка. Але в той вечiр менi навiть приходила мисль, що хочу я одного: хочу вiддатись художниковi. Я хочу взяти його голову на свої колiна й ласкати її.

– Яка безумна радiсть, – навiть раз прошепотiла я, – бути рабою цiєю людини. Яке щастя лежати бiля його нiг i почувати себе такою маленькою й нiкчемною.

Менi тодi i в голову не приходило чогось вимагати вiд нього. Менi вже не потрiбнi були його тайники – так принаймнi здалося менi того вечора. Я просто чекала Чаргара.

Тодi, як завжди було зi мною в такi хвилини, менi захотiлося реготати й свистiти. Я свиснула. Потiм вивернула свiй капелюшок i вивернутим надiла його. Я пiшла й сiла на стiлець. До мене летiла тоска вiолончелi: на обсерваторiї стояв радiорупор, i це почалися вечоровi концерти. Вiолончель тоскувала над парком. Потiм я зiрвалась до виходу: мiй терпець луснув – так я хотiла бачити Чаргара.

Але в цей момент iз-за дерева виринула дiловодова постать i зупинилась бiля мене.

– Добрий вечiр! – сказав вiн.

Я незадоволено вiдповiла. Кук сказав менi, що вiн уже давно шпацiрує по алеях i зовсiм не припускав, що й я тут. Потiм вiн зробив менi руку калачиком i запропонував трохи поблукати з ним. Я хотiла вiдмовитись, але згадала нашу вранiшню розмову й пiшла: я боялась, щоб вiн мене не запiдозрив що до Чаргара.

– Ви, наприклад, не думаєте виходити замiж? – раптом спитав дiловод i подивився менi в очi.

– Це менi подобається, – iронiчно сказала я.

– Що вам подобається? – не зрозумiв мене Кук.

– А от те, що ви з мiсця в кар’єр приступили до дiла.

– З мiсця в кар’єр? Гм… Цю справу, як той казав, треба розжувати.

Кук грав олив’яними очима й так пiжонськи помахував хлистиком, що я ледве втрималась, щоб не зареготати. Це було в буквальному сенсi втiлення шаржу. Я дивилась на нього й думала, як могла затриматись до нашого часу така архiвна фiгура, та ще й у великому городi.

Але довго тiшитись iз дiловодом я, звичайно, не мала охоти, i в слiдуючий момент вiн почав уже нервувати мене. Щохвилини озиралась по сторонах, приглядалась до городян i шукала серед них художника. Я вже проклинала дiловода й шукала зачiпки якось одiйти вiд нього.

– Ервика! – раптом крикнув Кук.

– Еврика! – поправила я його.

Вiн, мабуть, почервонiв, бо йому заблищали очi. Кук одвернувся i змовк. Вiн був страшенно самолюбивий, i всякий казус, подiбний до «ервики», його страшенно хвилював. Тодi я, щоб зам’яти неловкий момент, спитала його: