Розділ «СЕНТИМЕНТАЛЬНА IСТОРIЯ»

– Ти менi сказав, що цього не хочеш?

– Так!

Тодi я стиснула йому руку й пiшла додому. Я йшла i ввесь час здригалась, нiби менi була зимниця. Я й не могла не здригатись: в перший раз менi довелося так одверто й так цинiчно говорити. «Як сiроока журналiстка», – подумала я.

Пам’ятаю, тодi в перший раз я розгорнула бiблiю й почала її уважно читати. Читала мало не всю нiч. Коли я одривалась од неї, передi мною поставав наш бiленький домик, золотий пiвник на флюгерi й дорога до нашої глухої степової провiнцiї. «Боже мiй, до чого я дiйшла! Що це таке? Навiщо мучити себе й другого?» Але тодi якийсь голос диявольськи шепотiв менi:

– Вiн знає все, ти мусиш його побороти й взяти в нього те, без чого тебе нема, без чого ти не iснуєш!

Це був, звичайно, страшенний iдеалiзм, але я його й зараз поважаю. Поважаю за непохитну волю, за прояви справжнього людського безумства. Справа в тому, що я, як це потiм вияснилось, вiдважно намагалася протиставити себе своєму вiковi, а вiн, вiк, глузував iз мене. Я хотiла прилучити чистий, я сказала б, святий романтизм своєї натури до заголеної й брудної правди життя але це моє бажання розбивалось об глуху стiну наманiкюреного вiку. Уже з останньої зустрiчi з Чаргаром щось ворухнулось менi, що з цього, мабуть, нiчого не вийде, в цiй нерiвнiй боротьбi мене буде деморалiзовано – i тiльки. Проте все це я, мабуть, лише вiдчула, але не пiзнала, бо iнакше Чаргар не маячiв би менi так довго серед бурного моря сiрої, нудної й частiш за все паскудної буденщини.

– Ах, ти, мiй нещасненький дон-Квiзадо! – думала я про себе. Вся трагедiя була в тому, що я народилася все-таки людиною свого часу. Були такi хвилини, коли я й сама глузувала з себе. Тодi всесильний скепсис з’їдав мою гарячу вiру – i вiд мого романтизму залишалося розбите корито. Вiсiмнадцяти рокiв я вже знала: знала i глуху провiнцiю, i столичний рух i навiть знала, чим живе цей прекрасний цвинтар – так звана гнила Європа. Iнших дорiг я вже не бачила. Повертатися на провiнцiю я не могла, i нiякий Руссо не змiг би привабити мене сiльськими пейзажами.

– Ах, ти, мiй нещасненький дон-Квiзадо! – знову думала я про себе.

Повз моє вiкно йшла синя мiська нiч, i десь торохтiли традицiйнi пiдводи. Тодi я нарештi покинула бiблiю й пiдiйшла до вмивальника. Я почистила зуби, витерла холодною водою свої тугi груднi яблука й лягла спати. Але i в лiжку я довго не могла заснути.

Уночi пiшов дощик. Була гроза, i блискавицi рiзали скло мого пiдвального вiкна. Я пiдвелась i довго дивилася на зелену альтанку. Я згадувала княжий теремок i Ярославну, i згадувала тургенєвських женщин – таких чистих i хороших – i подумала, що вже таких женщин нiколи не буде й що навiть я, що не знала ще жодного мужчини, навiть я давно вже загубила свою чистоту й свою невиннiсть.

Блискавицi рiзали скло. Я вiдчинила вiкно. Цвiла десь липа, i запахло чимсь прекрасним далеким. Город спав, але я тiєї ночi не спала.

V

Коли я тепер мисленно перегортаю сторiнку того часу, тодi менi здається, що з моєї iсторiї вийшов би не зовсiм поганий людський документ. I як я шкодую, що менi бракує тiєї елементарної майстерностi, якою обточують слова.

Отже, пройшло лiто, прийшла осiнь, а я з Чаргаром бачилась, здається, тiльки два чи три рази. Але й цi зустрiчi були страшенно коротенькi.

Чаргар пiсля тiєї розмови, коли я пропонувала йому вiддатись, якось замкнувся i, безперечно, запобiгав мене. До нього я, звичайно жодного разу не ходила, бо тут уже голосно говорило моє самолюбство. Але я ввесь час чекала чогось i тому завжди була в станi якогось неясного передчуття.

Колись до мене пiдiйшов дiловод i, як завжди, почав зi мною загравати. Вiн питав мене, чому я не ходжу в мiський парк.

– Так що, – сказав вiн, – менi дуже хотiлося б пройтись iз такою красунею по парку… бiля бюсту Карла Маркса, припустiм.

Я сказала, що взагалi рiдко виходжу з дому, i, щоб якомога швидше вiдв’язатися вiд нього, подала йому для пiдпису папiрець. Але дiловод, очевидно, на цей раз не хотiв кiнчати розмови.

– А що ж ви робите пiсля роботи? – спитав вiн. – Книжечки читаєте? Просвiщенське дiло! Я теж люблю рiзнi романси (вiн так i сказав «романси») читати. Знаєте,чомусь захоплено продовжував вiн, – ляжеш на лiжко, розгорнеш книжечку й читаєш! Про любов та про всякi пригоди.

Я рiшуче не мала охоти його слухати й сказала йому, що поспiшаю, бо в мене лежить строчна праця. Тодi вiн знову почав запрошувати мене до парку…