Мабуть, у Сибіру наш безстрашний кошовий і загинув би. Але в цей час, а точніше, навесні 1672 року, на територію України, в районі Кам'янця, вдерлося величезне 300-тисяч-не військо турецького султана. Такій армії неважко було захопити неприступну доти фортецю, перебивши при цьому весь польський гарнізон, та ще й оголосити, що далі її шлях - на Київ. А звідти або на Москву, або на Варшаву. Небезпека стала ще загрозливішою, коли, за покликом султана, зрушилася й ціла кримська орда.
Отут і Польща, і Московія, й непогамовні претенденти на українські гетьманські булави раптом відкрили для себе просту істину: туркам-татарам і протистояти, виявляється, нема кому. Ні, шабель не бракує. Але ж нема полководця, здатного по-справжньому настрахати, та ще й дати доброго гарту прибульцям. Тоді й згадали про Сірка. І першим почав просити царя про звільнення опального полководця... польський король. Який мав би чи не найбільше ненавидіти Сірка - стільки польської крові той виточив на просторах України. Відомо, що від імені короля з цим проханням підступав до царя Олексія Михайловича посол Христофор Ковалевський. Просили за нього і запорожці, і гетьмани Самойлович з Ханенком. Одне слово, талант є талант. Та ще й полководницький. Про Сірка тепер добрим словом почали згадувати і друзі, й запеклі вороги. Всі розуміли, що хтось таки має дати відсіч навалі, призвідці якої, бач, остаточно втратили страх перед українцями, поляками та росіянами. І прохачі домоглися свого: в червні 1673 року Сірко вже знову на Січі.
Його появу відразу зідчули всі - від Стамбула до Москви та Варшави. Не кажучи вже про Бахчисарай. Перше, що він зробив, це зібрав запорожців, що пожурились були за колишньою славою, і взяв штурмом Аслам, потім Очаків, та перебив загони, що прикривали підступи до них. А щоб хан краще затямив, із ким має справу, Сірко перестрів на Муравському шляху ще й великий загін ординців, які йшли проти росіян, і теж розгромив його. Після цих перемог сам Господь велів запорожцям обрати знову - в котре вже, - Сірка кошовим отаманом. Авжеж, тільки отаманом. А могли б обрати й гетьманом. Шкода!
* * *
Окремий сюжет становить історія, пов'язана з появою на Січі Лжесимеона, чоловіка, що видавав себе за сина царя Олексія Михайловича. Можна не сумніватися в тому, що Сірко розумів: перед ним іще один "лже", яких у ті часи гуляло по всій Європі чимало. Та викривати його кошовий не квапився. Бо й нащо? Адже, давши притулок претендентові на російський трон, якого, до речі, підтримувала й Варшава, можна неабияк настрахати і добре тримати в руках російського царя, а багатьох його боярів та воєвод елементарно шантажувати.
Та ось що дивно: саме тоді, коли і запорожці вже повірили, що серед них справді живе царевич, Сірко, на вимогу того ж таки царя, видав його Москві. Лжецаревича стратили на Красній площі, а Сіркові заплатили грішми та натурою - еге ж, не чим іншим, як соболями. Сіркові цього здалося мало, і він випросив для себе містечко Келеберду, яке мало стати його родовим містом. І цар нібито погодився. Але гетьман Самойлович зробив усе можливе, щоб Келеберда Сіркові не дісталася. Ти ба, чого захотів: містечка на власність! І, поки кошовий отаман громив турків і татар, гетьман Самойлович строчив на нього доноси. І запевняв царя -вже не Олексія Михайловича, а його сина Федора, - що лихішого ворога за Сірка той не мав і не матиме.
Чи не з цього й започаткувалася в історії України, крім традиційного "бий свій свого, щоб чужий духу боявся!", ще й нова тенденція: "Пиши свій на свого доноси, щоб Москва мала кого до Сибіру засилати".
Втім, на Сірка все це особливого враження не справляло. Йому не бракувало клопотів з турками й татарами. Муха-мед IV не міг пробачити Сіркові та його запорожцям поразок, від них раз у раз зазнавав. І восени до Криму прибуло велике турецьке військо. Його командир привіз наказ для хана: приєднати до війська свою орду; взимку, коли замерзне Дніпро, напасти на Січ і, перебивши козаків до одного, зруйнувати її. Тобто, султан вирішив, що час перегорнути останню сторінку Запорізької Січі. Тоді він ще не здогадувався, що на це саме претендує й Москва.
Сіркові й на думку не спадало, що турки й татари можуть вигулькнути поблизу Січі на саме Різдво. Та й, слід віддати належне ординцям, операція готувалась у надзвичайній таємниці. Один-єдиний сторожовий загін, що рейдував у степу, татари захопили в полон. Хтось із козаків зголосився на провідника. Підійшли вночі, непомітно. Татарські вершники оточили острів, а турки-піхотинці ступили на територію Січі.
Те, що сталося далі, не піддається осмисленню. Безшелесно, нічим не брязкнувши та не гупнувши, яничари оточили всі курені. І так тісно, що стояли впритул один до одного. Та найдивовижнішим здається те, що, за посівши цілу Січ, п'ятнадцять тисяч яничар усе стояли мовчки й непорушно, чекаючи команди. Козак одного з куренів помітив їх випадково. Прокинувшись на потребу, він перед виходом з куреня визирнув у віконце. Поки він будив інших, ті теж тихо-тихесенько озброювались та приходили до тями після різдвяної учти, турки - тисячі готових до бою воїнів - ані зворухнулися, жоден не спробував самохіть заскочити до котрогось із куренів, жоден навіть не пчихнув. Згодом це дасть змогу кошовому Сіркові посилатися на "заступництво Боже". Втім, іншого пояснення всьому тому, що сталося знайти важко.
А сталося таке.
Попідступавши до віконець, козаки дружно вдарили з рушниць. Заряди були дробовими, тож від одного пострілу гинуло або діставало рани кілька яничар. Здавалося б, у цій ситуації турки мали б кинутися на штурм і того куреня, де вже не спали, і інших, де ще тільки з'ясовували, що до чого. Та на диво-дивнеє яничари й тепер стояли в страшенній тісняві і тільки пробували стріляти у відповідь козакам. Стріляти наосліп, навмання, часто просто в небо, бо в такому стовпиську навіть спрямувати рушницю на вікно було неможливо. І геть не бралися до ножів, на які, очевидно, й важили. Літописці твердять, що всіх охопило якесь заціпеніння. "Може, це був масовий гіпноз?" - висловить припущення сучасник. А може, справді "сатанинське наслання", як запевняють хроністи? Можливо. Що ми знаємо про наш білий світ та дива на ньому?
З упевненістю можна сказати лише одне: такого ще в історії воєн не траплялося, щоб десятки тисяч озброєних вояків уночі, потай, заскочили до табору сплячого ворога і майже всі пішли на той світ...
Вистрелявши заряди, козаки взялися до шабель та списів, і до ранку весь острівець укрився трупами. Хроністи кажуть, що тоді на Січі загинуло щонайменше 13 тисяч турків і татар. Чимало їх полягло й у степу, коли козаки кинулися навздогін тим, що стояли круг Січі та ладналися її руйнувати, як передовий загін зробить своє. Турецький султан слав прокляття кримському ханові, та загиблих повернути вже ніхто не міг...
І ось настало літо того ж 1675 року. Сірко зміркував, що тепер саме час віддати "візит чемності" кримчакам та їхньому ханові. Добре підготувавши до походу своє 20-тисячне військо (ми вже про нього згадували у зв'язку з іншим епізодом), він пробрався на півострів, обминувши Перекоп, отож ханові ніхто навіть знаку не подав, що козаки вже гуляють степами Криму. Але річ не в цьому. В півострів почав заглиблюватися тільки один загін козаків. Він добувся аж до Бахчисарая, примусивши хана тікати в гори та збирати своє військо там. Другий загін, на чолі з Сірком, чатував поблизу Сиваша. Чого чекав? Та таки ж хана з військом. Сірко все добре розважив.
Він знав, що в горах хан справді сформує армію і кинеться до перешийка, щоб там підстерегти стомлене, поріділе в боях та обтяжене здобиччю військо, що вигнало його із Бахчисарая. Яким же був подив мудрого повелителя татар, коли він побачив, що там уже чатують на нього самого. Козаки. Під командуванням Сірка. Хан так і не збагнув, що сталося: невже козаки встигли повернутися з південної частини Криму раніше за нього? Невже підвела розвідка, і всі її донесення з місць, де гарцювали козацькі загони, були неправдивими?
Ще дужче він здивувався, коли уздрів, що великий загін татар, який під ординськими прапорами та бунчуками підійшов ніби йому на допомогу" насправді є не чим іншім, як загоном козаків. Авжеж. Отих самих, що поверталися з Південного Криму. Багато чого зазнали від Сірка ханові вояки. Але тепер, опинившись між двома його загонами, відчули: отут їм і кінець. Передчуття справдилося. Сіркові звитяжці так їх перемолотили за різдвяний напад на Січ, що потім довгенько мусили гасати навколишніми степами та виловлювати тих, хто шукав порятунку в утечі.
Ці дві гучні перемоги - на Січі і тут, на Перекопі, - серйозно захитали міць Кримського ханства. Якби Сірко мав тоді більше війська, йому б не довелось повторювати одвічного козацького маневру: напав, побив, схопив і гайда. Маючи в своєму розпорядженні армію, він міг заволодіти цілим півостровом. І, можливо, остаточно. Але армії, як ми знаємо, в нього не було. Гетьмани і претенденти на булаву розпорошували сили народу на гризню між собою. І марнували талант полководця на дрібні наскоки.
Тимчасом, султан не зрікся свого задуму зруйнувати Січ. Спорядив для цього велику армію і був настільки певен власної перемоги, що навіть попередив про це Сірка, запропонувавши йому та всім, хто з ним, своєю охотою здатися на його високу милість. Відповідь, що її козаки скомпонували Махмудові IV, увійшла в історію як "Лист запорозьких козаків турецькому султанові". З неї добре видно, як збиткувалося козацтво із зарозумілості можновладця та його пихатого попередження. "Ти - шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого Люципера секретар",- писали вони йому, даючи навздогад, що отак собі, як тепер кажуть, калоші зашнурують та й побіжать до нього цілим кошем у полоні А далі в листі йшли "епітети": "Вавілонський кухар... олександрійський козолуп, Великого й Малого Єгипту свинар..." І підписався під тою епістолою "Кошовий отаман Сірко зо всім кошем запорожським". Цей його автограф навіки ввійшов до історії козацтва, історії України.
Та не тільки султан писав Сіркові. З ним листувались і його прихильності запобігали і польський король Ян Собеський, і російський цар Федір Олексійович, і добре провчений кримський хан. Шукали дороги до Сіркового серця й гетьмани та претенденти на булаву, зокрема, Юрій Хмельницький, що виринув із напівзабуття та знову розпочав боротьбу за батьків спадок.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Козацькі вожді України» автора Царенко О.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Іван Сірко, полковник Визвольної армії, полковник кальницький, кошовий отаман запорізького козацтва.“ на сторінці 3. Приємного читання.
