Іван Сірко, полковник Визвольної армії, полковник кальницький, кошовий отаман запорізького козацтва.

Козацькі вожді України

1660 року, вже за часів гетьмана Брюховецького, Сірко став кошовим отаманом запорізького козацтва. Протягом певного часу він не дуже активно втручався у внутрішні справи, віддавшись переважно боротьбі з татарами. Зокрема, восени 1663 року він повів козаків на Перекоп. Нескінченні татарські напади не давали спокою козацтву, тож Сірко вирішив поставити на місце, як не самого хана, то хоч перекопського мурзу. На допомогу татарам прийшов загін турків. Але це ординцям не зарадило. Козаки, разом із загоном стряпчого (такий уже звичай мала Московія тих часів, що військовими загонами командували як не дяки, то стряпчі) Косагова, розгромили тих і захопили великий полон. Щоправда, під час бенкету з нагоди перемоги козаки випили зайвого і всіх полонених перебили. Але то вже подробиці.

Однак татари татарами, а в Україні цієї пори не на жарт розпалилася борня за гетьманську булаву між Брюховецьким і Тетерею.

Тетеря орієнтувавсь у своїй політиці на незалежність України, але за союзника мав польського короля. Сіркові це не подобалося. Тож коли претендент на булаву прислав до нього гінців із листом, кошовий посадовив їх у холодну, а листа передав Брюховецькому, що тримався царя.

Трагізм ситуації полягав у тому, що одні гетьмани намагалися втягти Україну в орбіту польської корони, другі -російської. Точилася кривава громадянська війна, гинули десятки, сотні тисяч кращих українських вояків, а держава дедалі глибше поринала в руїну. За один з прикладів такого лиха можна взяти битву поблизу Глухова в січні 1664 року. Сюди підійшли війська польського короля Яна-Казимира, що підтримували Тетерю, і російські війська князя Ромодановського, що підпирали шаблями й рушницями Брюховецького. Перемогли Брюховецький з Ромодановським, проте легше від цього Україні не стало.

А де в цей час перебував кошовий отаман Сірко зі своїм низовим лицарством? У тилу поляків. Громив польські обози та гарнізони, вірні гетьманові Тетері.

Про все це він згодом доповів особисто цареві. Листом. А доповідати справді мав про що. Сірко розбив військо польського генерала Чарнецького. Розгромив загін татарів, що йшли на допомогу полякам. Разом із великим загоном калмиків, що несподівано приєднались до козаків, здобув ще одну — котру вже за ліком — перемогу над татарами. От тільки жодного зі своїх супротивників остаточно здолати не зміг...

До речі, отаманство Сіркове на Січі не було постійним. Поки в Україні кривавила страшна громадянська руїна, його кілька разів обирали кошовим, відбирали булаву і знову обирали. Але навіть коли Сірко не був кошовим, це не позбавляло його пошани запорожців. Ось маємо. Восени 1667 року кошовим був Іван Ріг, але хіба це завадило полковникові Сірку зібрати великий загін козаків і повести його на Крим? Похід був настільки вдалим, що козаки дійшли аж до Кафи (Феодосії), захопили при цьому велику кількість полонених і визволили близько двох тисяч татарських бранців. А почалося все з того, що під Перекопом Сірко дощенту розбив хана, і жодна сила в Криму зупинити його вже не могла. Та дивна річ: тактика козаків завжди була однаковою - вони нападали на Крим, плюндрували його й поверталися. Якось так складалося, що кожного разу Україні не ставало сили, аби закріпитися на півострові, створити там свою адміністрацію і вже звідти протистояти Туреччині.

Дослідники й досі не можуть пояснити, як воно вийшло так, що ще після кількох праведних і неправедних битв Сірко на певний час кидає Січ і стає полковником (адміністратором) міста Змієва (нині Харківської області). Може, не поділив чогось із тодішнім кошовим отаманом та його прибічниками? Чи, може, вирішив для себе: час уже покласти край козакуванню та перейти на осіле врядування.

Одначе з урядуванням цим сталося те, що й мало статися. В ролі адміністратора Сірко дуже скоро впевнився: росіяни дивляться на Слобідську Україну (та й хіба тільки на цю частину нашої землі?) як на свою колонію. Розлютований свавіллям, що його чинили тут російські бояри разом з воєводами, він очолює повстання слобідських селян та козаків і розпочинає бойові дії проти своїх недавніх союзників-росіян. І хоч йому пощастило здобути кілька перемог над ними під Охтиркою, Харковом, а згодом і під Полтавою, та стало ясно: своїх сил замало, а ні гетьмана, ні кошового отамана втягнути в цю повстанську війну йому не вдасться.

Добре поміркувавши над своїм становищем, Сірко відмовився від слави повстанського ватажка й знову опинився на Січі. Там на цей час уже обрали свого гетьмана - не кошового отамана, як це вже бувало раніше, до Хмельницького, - а саме гетьмана. І зробили це на підказку кримського хана, що волів мати на Січі союзника, разом з яким міг би виступати проти гетьманів Лівобережної та Правобережної України, а водночас, і проти росіян.

Першим таким гетьманом, що цілковито орієнтувався на Крим, став Петро Суховій. І при цьому вважав, що тільки він є справжнім, законним гетьманом, інші ж повинні скласти з себе обов'язки та повіддавати йому свої булави. Проте ні Дорошенка, ні Многогрішного таке, певна річ, не влаштовувало. Потрібна була сила, яка б здолала Суховія. І вона знайшлася. В особі вже знайомого нам полковника Івана Сірка.

У битві під Вільхівцем він дощенту розгромив війська і "гетьмана його ханської величності", як іменував себе П. Суховій, і кримського хана Батирчі. Та минуло зовсім небагато часу, і ми вже бачимо Сірка у складі війська (оновленого, ясна річ) Петра Суховія! Тепер Сірко вже визнає його за гетьмана і бере в облогу Чигирин, щоб відібрати булаву від Дорошенка. Одне слово, ні пояснити всіх оцих політичних перевтілень, ні оповідати про пов'язані з ними походи майже неможливо. Вони справді не піддаються ні розумінню, ні логіці. Коли аналізуєш усю цю борсанину Сірка, іноді спадає на думку, що найбільшу користь з нього тогочасна Україна мала б тоді, якби він просто взяв і, нарешті, хоч на півроку вгамувався. Ну, посидів би десь на пасіці, навчився б читати й писати та добре зважив на дозвіллі, чого він, зрештою, прагне, кому служить, якою хоче бачити Україну.

Та гамувати себе Сіркові не хотілося. Єдине, що його час від часу щасливо відвертало від міжусобної боротьби гетьманів та чварів претендентів на булаву, то це татари. Та ще турки. От і в червні 1670 року полковник Сірко зібрав козацький корпус і вирушив у похід на Очаків. Чому саме туди? Та просто набридло дивитися, як там і досі господарюють турки з татарами, а до них іще й загін валахів, союзників Стамбула, приєднався. Фортеці, тобто цитаделі Очакова, Сірко не штурмував, але саме місто захопив, сплюндрував, попалив, а всіх, хто намагався перешкодити цьому, — турків, татар і валахів, - перебив або полонив. Успіх був цілковитим. Сірко нагадав Стамбулові з Бахчисараєм, що навіть коли українці "б'ють свій свого, щоб чужий духу боявся", це ще не означає, що турки й татари можуть спокійно почуватися на одвічних українських землях.

Але не знав ще тоді Сірко, що на нього чекає. В березні 1672 року Росія дала зрозуміти українцям, що для тих, хто не хоче їй коритися, вона має Сибір. А він дуже великий - ісця для кількох Україн не забракне. Нам, українцям початку XXI століття, сибірські заслання та комуніст-російські концтабори - не дивина; багатовічна історія українсько-російських взаємин перед очима. А Сірка та й усіх інших козаків, що впадали в немилість московітського царя-батюшки, така постановка питання просто приголомшувала. Тим паче, що почалося здійснення царської погрози не з покарання рядових козаків. До Сибіру, передусім, заслали гетьмана Лівобережної України Дем'яна Многогрішного. Та й не самого - з усією родиною і гуртом прибічників.

Не з'ясовуватимемо зараз, чим Многогрішний не догодив цареві. Важливий сам факт: гетьмана Лівобережної України засилають до московітського Сибіру! Сіркові б личило обуритися з цього приводу. Причому обуритися, незалежно від власного ставлення до гетьмана. Але ні, навпаки, одразу ж визнав, що може й сам підняти булаву, яка випала з рук Многогрішного (прізвище ж яке промовисте!).

Трагедія українського лицарства в тому й полягала, що замість згуртуватися та раз і назавжди пояснити російському цареві, що гетьманів як призначали та скидали козаки, так призначатимуть надалі, а в Сибіру цар нехай остуджує буйні голови своїх боярів, - найвизначніші представники лицарства, у тому числі вдатний до боїв та не вдатний до державницької політики і навіть державницьких інтриг Сірко, зраділи вакансії і чимдуж кинулися: хто здобувати булаву, а хто підтримувати любого серцеві претендента.

Про свої претензії на гетьманство Сірко заявив чесно і на цілий світ. Це насторожило не тільки всіх інших претендентів, а й навколишніх правителів. Кожен розумів, що коли влада в Україні перейде до рук такого, по суті, непереможного полководця (вважається, що він виграв понад п'ятдесят великих битв, програвши лише одну), то хтозна, чи знадобиться після цього Україні "висока рука" царя-батюшки, польського короля, турецького султана або ще там когось.

Особливо вперто виступали проти Сірка правобережний гетьман П. Дорошенко, лівобережний - Іван Самойлович, якого було обрано (чи, краще сказати, "призначено" російським урядом) на місце Многогрішного, а також полтавський полковник Федір Жученко. Саме цей Жученко, що невідомо звідки й виринув на політичній арені, відіграв лиху роль у долі непереможного Сірка.

Скориставшись із того, що Сірко тільки з невеличким загоном охорони вирушив до Курська, щоб особисто передати росіянам захопленого в полон татарського мурзу Тенмамбета, Жученко заарештував нашого героя й звинуватив у тому, що він нібито спеціально прибув на Лівобережжя, маючи намір зчинити бунт проти царя. У Москві цьому залюбки повірили. По-перше, зовсім недавно Сірко справді бунтував проти царських воєвод на Слобідській Україні. По-друге, цареві вигідно було позбутися таким чином претендента на гетьманську булаву. Сильного, небезпечного, небажаного претендента.

І Сірка, в кайданах, повезли до Москви. А далі - Сибір, Тобольськ.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Козацькі вожді України» автора Царенко О.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Іван Сірко, полковник Визвольної армії, полковник кальницький, кошовий отаман запорізького козацтва.“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • Відчуття вічності. Вступне слово.

  • Книга перша. Лицарі дикого поля.

  • Костянтин Острозький. Князь, великий гетьман литовський, гетьман українського козацтва.

  • Михайло Глинський. Князь, керівник антилитовського повстання.

  • Предслав Лянцкоронський. Гетьман українського козацтва.

  • Остафій Дашкевич. Гетьман, один з фундаторів українського козацтва.

  • Дмитро Вишневецький. Князь, засновник запорізької фортеці, гетьман запорізького козацтва.

  • Остафій Ружинський. Князь, гетьман українського козацтва.

  • Венжик Хмельницький. Гетьман українського козацтва

  • Михайло Вишневецький. Князь, гетьман українського козацтва

  • Іван Свирговський. Гетьман українського козацтва.

  • Богдан Ружинський. Князь, гетьман українського козацтва.

  • Павлюк. Кошовий отаман запорізького козацтва.

  • Нечай. Військовий осавул, кошовий отаман запорізького козацтва.

  • Іван Підкова. Гетьман українського козацтва, Великий князь (господар) Молдови

  • Яків Шах. Кошовий отаман, гетьман українського козацтва.

  • Ян Оришевський. Гетьман реєстрового козацтва

  • Самійло Зборовський. Гетьман українського козацтва.

  • Богдан Микошинський. Гетьман запорізького козацтва.

  • Михайло Ружинський. Князь, гетьман запорізького козацтва.

  • Гаврило Полуботок. Кошовий отаман запорізького козацтва.

  • Василь-Костянтин Острозький. Князь, полководець, громадський діяч.

  • ЗАХАР КУЛАГА, кошовий отаман запорізького козацтва.

  • Лук'ян Чорнинський. Гетьман запорізького козацтва.

  • Северин Наливайко. Гетьман українського козацтва, гетьман повстанської армії.

  • Григорій Лобода. Кошовий отаман, гетьман запорізького козацтва, гетьман повстанської армії.

  • МАТВІЙ САУЛА, полковник, наказний кошовий отаман, гетьман повстанської армії.

  • Стефан Кремпський, полковник запорізького козацтва, гетьман повстанського війська.

  • Каспар Підвисоцький. Полковник, кошовий отаман.

  • Кирик Ружинський, князь, гетьман запорізького козацтва, командир польсько-українських ополченців.

  • Христоф Нечковський. Гетьман реєстрового козацтва.

  • Гнат Василевич. Гетьман запорізького козацтва.

  • Семен Скалозуб. Гетьман реєстрового козацтва.

  • Самійло кішка, гетьман запорізького козацтва.

  • Гаврило Крутневич, гетьман українського козацтва.

  • Іван Куцкович, гетьман запорізького козацтва.

  • Іван Косий, гетьман запорізького козацтва.

  • Кернозинський, полковник війська запорізького.

  • Михайло Найманович, кошовий отаман запорізького козацтва.

  • Григорій Тискиневич, гетьман запорізького козацтва.

  • Петро Сагайдачний, кошовий отаман, гетьман запорізького козацтва, гетьман України.

  • Петро Одинець, кошовий отаман низових козаків, український дипломат.

  • Дмитро Барабаш, гетьман запорізького козацтва.

  • Петро Жицький, наказний гетьман козацького війська.

  • Яцко Бородавка, гетьман запорізького козацтва.

  • Оліфер Голуб, гетьман реєстрового козацтва.

  • Олексій Шафран, полковник, отаман запорізьких і донських козаків.

  • Марко Жмайло, гетьман запорізького козацтва.

  • Михайло Дорошенко, гетьман запорізького козацтва.

  • Андрій Діденко, гетьман реєстрового козацтва.

  • ТАРАС ТРЯСИЛО, гетьман запорізького козацтва, гетьман України.

  • Тиміш Орендаренко, гетьман реєстрового козацтва.

  • Андрій Гаврилович, гетьман нереєстрових козаків.

  • Григорій Чорний, гетьман запорізького козацтва.

  • Левко Іванович, гетьман реєстрового козацтва.

  • Семен Перев'язка, гетьман реєстрового козацтва.

  • Іван Сулима, гетьман запорізького козацтва.

  • Василь Томиленко, гетьман реєстрового козацтва.

  • Сава Кононович, гетьман реєстрового козацтва.

  • Павло Павлюк, гетьман українського козацтва, командувач повстанської армії.

  • Михайло Татаринов, полковник, командир експедиційного козацького корпусу.

  • Ілляш Караїмович, гетьман реєстрового козацтва.

  • Яків Остряниця, гетьман нереєстрового козацтва, командувач повстанської армії.

  • Дмитро Гуня, кошовий отаман, гетьман повстанського війська.

  • Карпо Скидан, полковник нереєстрових козаків, командир повстанських загонів.

  • Павло Носковський, полковник, головнокомандувач козацького війська в Австрійській імперії.

  • КАРПО ПІВТОРАКОЖУХА, полковий осавул, гетьман повстанської армії.

  • Максим Гулак, гетьман повстанської армії.

  • Іван Барабаш, наказний гетьман реєстрового козацтва.

  • Книга Друга. Клейноди козацької слави.

  • Іван Виговський, генеральний писар, гетьман України.

  • Максим Кривоніс, полковник черкаський, перший полковник визвольної армії.

  • Іван Богун, полковник вінницький, наказний гетьман визвольної армії.

  • Филон Джалалія, полковник прилуцький, полковник кропивнянський, дипломат, наказний гетьман визвольної армії.

  • Тиміш Хмельницький, полковник, командир корпусу визвольної армії.

  • Матвій Гладкий, полковник миргородський, полковник Визвольної армії, керівник антипольського повстання.

  • Мартин Небаба, полковник чернігівський, полковник Визвольної армії.

  • Станіслав Морозенко, полковник реєстрового козацтва, полковник корсунський, командир корпусу визвольної армії.

  • Іван Золотаренко, полковник ніжинський, наказний гетьман визвольної армії.

  • Филон Гаркуша, полковник Визвольної армії, командир окремого повстанського корпусу.

  • Кіндрат Бурляй, полковник гадяцький, наказний гетьман визвольної армії.

  • Максим Нестеренко, полковник корсунськй, полковник Визвольної армії.

  • Степан Пободайло, полковник, командир окремого корпусу Визвольної армії, наказний гетьман Лівобережної України.

  • Яків Томило, наказний гетьман Визвольної армії.

  • ЛАВРІН КАПУСТА, полковник гадяцький, суботівський городовий отаман.

  • Федір Лютай, кошовий отаман запорізького козацтва.

  • Данило Нечай, полковник брацлавський, полковник Визвольної армії.

  • Семен Височан, керівник козацько-селянського повстання на Галичині, полковник війська підгірського, полковник Визвольної армії, полковник Лисянський.

  • Худолій, гетьман повстанців, гетьман України.

  • Іван Ганжа, полковник Уманський, полковник Визвольної армії.

  • Йосип Глух, полковник уманський, командир корпусу Визвольної армії.

  • Іван Сірко, полковник Визвольної армії, полковник кальницький, кошовий отаман запорізького козацтва.
  • Іван Стягайло, кошовий отаман запорізького козацтва.

  • Іван Нечай, полковник Визвольної армії, полковник білоруський, відомий дипломат.

  • Юрій Хмельницький, гетьман України.

  • Григорій Лісницький, полковник Миргородський, наказний гетьман України.

  • Іван Ковалевський, дипломат, генеральний осавул визвольної армії.