Семен Височан, керівник козацько-селянського повстання на Галичині, полковник війська підгірського, полковник Визвольної армії, полковник Лисянський.

Козацькі вожді України

Проте, досить докладно зупиняючись на постаті Ігната Височана, я не захопився і не відволікся від основної постаті, котра повинна привертати нашу з вами увагу — полковника Семена Височана. Бо лише з'ясувавши в яких умовах формувалися і мужніли характер та світогляд селянського полководця, ми починаємо розуміти, чому, він так швидко зумів здобути незаперечний авторитет серед повстанських загонів, і чому так беззастережно визнали його зверхність інші селянські ватажки, загони яких подеколи сягали кількох тисяч шабель, і котрі й самі могли претендувати на роль командуючого повстанською армією. Височана вже знали, він володів військовим досвідом та громадським статусом шанованої серед селян та опришків людини, а його садиба-форт стала початковим табором, навколо якого формувалися загони повстанців і в якому вели переговори та узгоджували свої дії їхні ватажки — ясна річ, на першому, початковому етапі цього руху.

Якщо до 1648 року повстанський дух у Галицькому Підгір'ї мав стихійний характер і загони повстанців діяли кожен в своєму регіоні, то після перших перемог Б. Хмельницького, коли в Галичині справді з'явилися емісари гетьмана, загони почали об'єднуватися під більш-менш усталеним командуванням Височана. Втім, окремі загони підпорядковувалися йому лише номінально, продовжуючи діяти самостійно та контролюючи здебільшого ті райони, з яких походила основна маса повстанців. Так, наприклад, діяв великий загін, що народився в районі міста Калуша й якого очолив Іван, священик з села Грабівки, котрий такі й увійшов в історію повстання Височана під іменем Івана Грабівського. Наприкінці 1648 року його корпус сягав уже 5 тисяч шабель, він мав на своєму озброєнні кілька великих гармат і фальконетів, і це дозволяє декому з дослідників називати його військо "армією Грабівського".

Такими ж центрами дій місцевих загонів стали Товмач, де на чолі загону виявився здібний ватаг, повстансько-козацький полковник Ярема Попович; Делятин, де місцеву "купу" очолив священик Андрій Заболотів; а ще - Долина, Калуш, десятки інших містечок і селищ.

На його честь, Височан не захоплювався дрібними наскоками на маєтки шляхти і, водночас, розсудливо уникав відкритих боїв з польськими гарнізонами. Йому потрібна була не фольклорна гайдуцька слава, а сильне дисципліноване військо, яке могло б суттєво вплинути на перебіг визвольної боротьби в Галичині і з часом стати складовою частиною армії В. Хмельницького.

Скориставшись із того, що основні військові сили Речі Посполитої були націлені на опір військам Хмельницького, який у цей час розпочав похід в Галичину, Височан провів переговори з ватагами основних, найчисельніших куп і, заклавши свій базовий табір в районі містечка Отинії Коломийського повіту, на Покутті, поступово перетворив його на центр повстання, центр формування та військової підготовки справжньої повстанської армії. Саме така тактика допомогла йому завоювати авторитет і довіру багатьох ватагів; саме вона спонукала сотні й сотні прикарпатських селян подаватися до польової повстанської фортеці і приєднуватися до війська отамана Височана.

Породжувало повагу й те, що з перших днів Височан почав запроваджувати у своєму війську, котре на осінь 1648 року, на час активних бойових дій, становило понад п'ятнадцять тисяч вояків, - козацький устрій, козацькі звичаї, козацький спосіб життя. Це одразу ж перетворило корпус Височана на спадкоємця давньої козацької слави, створило для нього ідейне підґрунтя. Та й сам Височан (якого я з цілковитим правом можу назвати "гетьманом Галичини", незважаючи на те, що ніхто його в цьому званні не проголошував і сам себе він так ніколи не величав, але ж, по суті, так воно й було: він постає перед нами у владі і величі гетьмана) вважав своє військо невід'ємною складовою частиною Визвольної козацько-селянської армії Богдана Хмельницького, в ставці якого, напевне ж, мав своїх представників.

Спроба класово заангажованих радянських дослідників довести, що повстання Семена Височана було соціальним, спрямованим проти шляхти, на захист інтересів найбідніших селянських верств підтвердження свого не знаходить. Так, основна маса повстанців, дійсно належала до селянської бідноти, але цілком очевидно, що керівниками майже всіх повстанських загонів ставали місцеві українські православні шляхтичі та священики. Відтак і повстання поступово набувало характеру національно-визвольної боротьби, спрямованої проти польських магнатів, польської адміністрації; проти національного, соціального та релігійного гноблення. І має рацію В. Грабовецький, підкреслюючи значну роль в повстанні дрібної української шляхти:

"В цей час (тобто на осінь 1648 року - B.C.) Височан, "поводир повсталої черні", виступає на чолі значного загону повстанців. У першу чергу до Семена Височана приєднувалася дрібна українська шляхта, яка в народному русі відігравала значну роль. Це, зокрема, шляхтичі з Ісакова Матвій Книгицький, Богдан Грабовецький з синами, Петро Be-резовський, Дмитро Татомир, а також Андрій Грабовецький-Рошкович, Олександр Голинський-Кагар, Роман Голинський-Гусак, Олександр Голинський-Макогін, Гриць Грабовецький-Дідича, Григорий Угерницький, Лесь Березовський та багато інших Березовських, Грабовецьких і Журавських.

Всі вони прибули до табору Височана з групами повстанців, з якими і до того часу боролися проти шляхти. Після вступу в табір, вони ставали сотниками, полковниками, а деякі з них були найближчими сотниками і помічниками Семена, входили до його штабу. Так, дрібний шляхтич Лесь Березовський став головним ад'ютантом і шефом штабу" Височана. Сюди примкнули і деякі сільські священики, які мали великий вплив на повсталі маси і які зайняли старшинські посади".

Зрештою нічого виняткового в тому, що до повстання Семена Височана прилучилося чимало шляхтичів, нема. Бо згадаймо, скільки шляхтичів, і то не лише дрібної, з когорти так званої, "загонової шляхти*, брало участь у повстанні під проводом самого Богдана Хмельницького, в армії якого теж майже всі старшинські, тобто офіцерські, посади обіймали аристократи.

Височан не став чекати приходу армії Хмельницького, аби виступити спільно з нею, а, сказати б, активно готував цей прихід, прагнучи ще до появи гетьмана України, взяти під свій контроль значні території Підгір'я. Проте здійснити це можна було, лише здолавши опір гарнізонів кількох місцевих замків, що стали опорними пунктами польської шляхти і польського воїнства. Одним із перших упав під ударами повстанців укріплений замок аристократа Мартіяна Селецького в містечку Обертині. При штурмі його, повстанці скористалися досить примітивною тактикою "навали", в якій, як стверджують дослідники, брали участь навіть жінки й діти. Але саме цей, раптовий, навальний напад на замок призвів до того, що магнат Селецький ледве зумів, під охороною надвірної міліції, утекти, а гарнізон замку здався і був винищений.

Тоді ж, восени 1648 року, повстанці зуміли заволодіти добре укріпленими замками в Заболотові та Городенці. Сильний опір війську Височана виявив гарнізон замку одного з відомих польських аристократів Станіслава Потоцького в Печеніжені. Здобувши його в запеклому бою, повстанці знищили всіх, хто в ньому уцілів, а сам замок зруйнували так, що надалі Потоцькі вже навіть не пробували відновлювати його.

Проте Семен Височан розумів, що ні про який контроль над Підгір'ям не може бути й мови, поки стоїть наймогутніший замок цього краю - Пнівський. Ще й зараз, у наші дні, на узвишші, що зеленавіє на околиці міста Надвірної, марять минувшиною руїни веж цього укріпленого, колись досить могутнього замку, справжнього європейського бургу. Товсті стіни, величні каземати, чітко зорієнтовані та припасовані до оборони бійниці; залишки обвідного рову, що відгороджував замок від рівнинної частини пагорба; системи таємних ходів та підземелля, в яких зберігалися значні запаси зброї і продовольства, - все це дозволяло володарям замку магнатам Куропатвам почуватися у своїй твердині досить впевнено, гонорово відбиваючи напади дрібних повстанських загонів.

Штурм Пнівського замку ще й тому мав для Семена Височана принципове значення, що за стінами його переховувалися всі найвизначніші аристократи краю, яким вдалося уникнути загибелі у власних замках та маєтках. Вони прибували до Пнів'я з загонами озброєних слуг, з усіма тими скарбами, які вдавалося врятувати... Отож повстанці самі спонукали свого ватага до наступу на Пнів'я, до штурму замку.

Судячи з усього, гарнізон Пнівського замку для цього нападу був готовий. Маючи гармати і достатньо набоїв, він упевнено відбив перший, навальний штурм полків Височана, даючи зрозуміти, що надалі здобувати його слід за всіма правилами військової науки. І Височану не залишилося нічого іншого, як взяти замок у тривалу облогу. Шляхту це влаштовувало, оскільки вона розраховувала на допомогу королівського війська. Та виявилося, що польському уряду зараз було не до якоїсь купки магнатів, що тримала оборону в далекому карпатському замку. Щоправда, на допомогу їм хотів прийти польський загін з Болехова, але, щойно з'ясувавши, що в облозі Пніва бере участь чи не вся армія Височана, командири його вирішили не ризикувати.

Відтак Пнівський замок виявився приреченим. По трьох тижнях облоги Семен Височан здобуває його штурмом. Весь гарнізон замку було знищено, а сам замок спалено і майже до щенту зруйновано. Відлуння цієї події віднаходимо в "Літописі Самовидця". Втім, дехто з сучасних дослідників - посилаючись на польські джерела - доводить, що облога була, але здобути замок повстанцям не вдалося.

Руїни Пнівського замку

Битва за Пнівський замок мала значний громадський резонанс. Після неї уже ніщо не заважало Височану утверджуватися в краї, створювати повстанську адміністрацію, а головне, формувати козацько-повстанську армію. Але саме в цей час він роздробив своє 15-тисячне повстанське військо на загони, які наприкінці 1648 та початку 1649 року змушені були діяти кожен зокрема, підпорядковуючись власним ватагам, тобто затративши стільки сил та енергії на формування більш-менш сталого війська, Височан своїм же наказом змушений був розформувати його, перетворивши на дрібні повстанські загони.

Звичайно, це його рішення можна досить легко аргументувати: утримувати велике військо важко. Дрібні загони набувають маневреності, їм легше утримувати самих себе, легше перезимувати. Крім того, слід було утверджувати повстансько-козацький устрій на окремих звільнених від поляків територіях. Все це так. Але в аналогічній ситуації Богдан Хмельницький до подібного дроблення не вдавався. Тобто окремі його полководці теж діяли самостійно, але розпочинали вони свої рейди лише тоді, коли набували організаційного гарту і ставали досить чисельними: згадаймо хоча б корпуси Максима Кривоноса, Івана Богу на, Йосипа Глуха.

На мій погляд, Височан занадто поспішив з розпорошенням сил. Відмовившись від формування армії, він знову віддав свої найбоєздатніші підрозділи повстанській стихії. Цим одразу ж скористалися поляки, котрі, формуючи шляхетське ополчення, один за одним громили занадто здрібніли повстанські загони. Одначе основною причиною поразки повстання Височана стали не дії поляків, а... дії гетьмана Богдана Хмельницького.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Козацькі вожді України» автора Царенко О.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Семен Височан, керівник козацько-селянського повстання на Галичині, полковник війська підгірського, полковник Визвольної армії, полковник Лисянський.“ на сторінці 3. Приємного читання.

Зміст

  • Відчуття вічності. Вступне слово.

  • Книга перша. Лицарі дикого поля.

  • Костянтин Острозький. Князь, великий гетьман литовський, гетьман українського козацтва.

  • Михайло Глинський. Князь, керівник антилитовського повстання.

  • Предслав Лянцкоронський. Гетьман українського козацтва.

  • Остафій Дашкевич. Гетьман, один з фундаторів українського козацтва.

  • Дмитро Вишневецький. Князь, засновник запорізької фортеці, гетьман запорізького козацтва.

  • Остафій Ружинський. Князь, гетьман українського козацтва.

  • Венжик Хмельницький. Гетьман українського козацтва

  • Михайло Вишневецький. Князь, гетьман українського козацтва

  • Іван Свирговський. Гетьман українського козацтва.

  • Богдан Ружинський. Князь, гетьман українського козацтва.

  • Павлюк. Кошовий отаман запорізького козацтва.

  • Нечай. Військовий осавул, кошовий отаман запорізького козацтва.

  • Іван Підкова. Гетьман українського козацтва, Великий князь (господар) Молдови

  • Яків Шах. Кошовий отаман, гетьман українського козацтва.

  • Ян Оришевський. Гетьман реєстрового козацтва

  • Самійло Зборовський. Гетьман українського козацтва.

  • Богдан Микошинський. Гетьман запорізького козацтва.

  • Михайло Ружинський. Князь, гетьман запорізького козацтва.

  • Гаврило Полуботок. Кошовий отаман запорізького козацтва.

  • Василь-Костянтин Острозький. Князь, полководець, громадський діяч.

  • ЗАХАР КУЛАГА, кошовий отаман запорізького козацтва.

  • Лук'ян Чорнинський. Гетьман запорізького козацтва.

  • Северин Наливайко. Гетьман українського козацтва, гетьман повстанської армії.

  • Григорій Лобода. Кошовий отаман, гетьман запорізького козацтва, гетьман повстанської армії.

  • МАТВІЙ САУЛА, полковник, наказний кошовий отаман, гетьман повстанської армії.

  • Стефан Кремпський, полковник запорізького козацтва, гетьман повстанського війська.

  • Каспар Підвисоцький. Полковник, кошовий отаман.

  • Кирик Ружинський, князь, гетьман запорізького козацтва, командир польсько-українських ополченців.

  • Христоф Нечковський. Гетьман реєстрового козацтва.

  • Гнат Василевич. Гетьман запорізького козацтва.

  • Семен Скалозуб. Гетьман реєстрового козацтва.

  • Самійло кішка, гетьман запорізького козацтва.

  • Гаврило Крутневич, гетьман українського козацтва.

  • Іван Куцкович, гетьман запорізького козацтва.

  • Іван Косий, гетьман запорізького козацтва.

  • Кернозинський, полковник війська запорізького.

  • Михайло Найманович, кошовий отаман запорізького козацтва.

  • Григорій Тискиневич, гетьман запорізького козацтва.

  • Петро Сагайдачний, кошовий отаман, гетьман запорізького козацтва, гетьман України.

  • Петро Одинець, кошовий отаман низових козаків, український дипломат.

  • Дмитро Барабаш, гетьман запорізького козацтва.

  • Петро Жицький, наказний гетьман козацького війська.

  • Яцко Бородавка, гетьман запорізького козацтва.

  • Оліфер Голуб, гетьман реєстрового козацтва.

  • Олексій Шафран, полковник, отаман запорізьких і донських козаків.

  • Марко Жмайло, гетьман запорізького козацтва.

  • Михайло Дорошенко, гетьман запорізького козацтва.

  • Андрій Діденко, гетьман реєстрового козацтва.

  • ТАРАС ТРЯСИЛО, гетьман запорізького козацтва, гетьман України.

  • Тиміш Орендаренко, гетьман реєстрового козацтва.

  • Андрій Гаврилович, гетьман нереєстрових козаків.

  • Григорій Чорний, гетьман запорізького козацтва.

  • Левко Іванович, гетьман реєстрового козацтва.

  • Семен Перев'язка, гетьман реєстрового козацтва.

  • Іван Сулима, гетьман запорізького козацтва.

  • Василь Томиленко, гетьман реєстрового козацтва.

  • Сава Кононович, гетьман реєстрового козацтва.

  • Павло Павлюк, гетьман українського козацтва, командувач повстанської армії.

  • Михайло Татаринов, полковник, командир експедиційного козацького корпусу.

  • Ілляш Караїмович, гетьман реєстрового козацтва.

  • Яків Остряниця, гетьман нереєстрового козацтва, командувач повстанської армії.

  • Дмитро Гуня, кошовий отаман, гетьман повстанського війська.

  • Карпо Скидан, полковник нереєстрових козаків, командир повстанських загонів.

  • Павло Носковський, полковник, головнокомандувач козацького війська в Австрійській імперії.

  • КАРПО ПІВТОРАКОЖУХА, полковий осавул, гетьман повстанської армії.

  • Максим Гулак, гетьман повстанської армії.

  • Іван Барабаш, наказний гетьман реєстрового козацтва.

  • Книга Друга. Клейноди козацької слави.

  • Іван Виговський, генеральний писар, гетьман України.

  • Максим Кривоніс, полковник черкаський, перший полковник визвольної армії.

  • Іван Богун, полковник вінницький, наказний гетьман визвольної армії.

  • Филон Джалалія, полковник прилуцький, полковник кропивнянський, дипломат, наказний гетьман визвольної армії.

  • Тиміш Хмельницький, полковник, командир корпусу визвольної армії.

  • Матвій Гладкий, полковник миргородський, полковник Визвольної армії, керівник антипольського повстання.

  • Мартин Небаба, полковник чернігівський, полковник Визвольної армії.

  • Станіслав Морозенко, полковник реєстрового козацтва, полковник корсунський, командир корпусу визвольної армії.

  • Іван Золотаренко, полковник ніжинський, наказний гетьман визвольної армії.

  • Филон Гаркуша, полковник Визвольної армії, командир окремого повстанського корпусу.

  • Кіндрат Бурляй, полковник гадяцький, наказний гетьман визвольної армії.

  • Максим Нестеренко, полковник корсунськй, полковник Визвольної армії.

  • Степан Пободайло, полковник, командир окремого корпусу Визвольної армії, наказний гетьман Лівобережної України.

  • Яків Томило, наказний гетьман Визвольної армії.

  • ЛАВРІН КАПУСТА, полковник гадяцький, суботівський городовий отаман.

  • Федір Лютай, кошовий отаман запорізького козацтва.

  • Данило Нечай, полковник брацлавський, полковник Визвольної армії.

  • Семен Височан, керівник козацько-селянського повстання на Галичині, полковник війська підгірського, полковник Визвольної армії, полковник Лисянський.
  • Худолій, гетьман повстанців, гетьман України.

  • Іван Ганжа, полковник Уманський, полковник Визвольної армії.

  • Йосип Глух, полковник уманський, командир корпусу Визвольної армії.

  • Іван Сірко, полковник Визвольної армії, полковник кальницький, кошовий отаман запорізького козацтва.

  • Іван Стягайло, кошовий отаман запорізького козацтва.

  • Іван Нечай, полковник Визвольної армії, полковник білоруський, відомий дипломат.

  • Юрій Хмельницький, гетьман України.

  • Григорій Лісницький, полковник Миргородський, наказний гетьман України.

  • Іван Ковалевський, дипломат, генеральний осавул визвольної армії.