А як же склалася доля самого князя Дмитра Вишневецького, що на той час уже добре-таки пристарівся і, за всіма канонами Воїнства, мав би піти у відставку та спочивати в одному зі своїх маєтків? А до того ж після врочистої зустрічі він тяжко занедужав. Існує навіть версія, що його пробували отруїти. Чи то хтось позаздрив славі, чи, може, хотіли помститися йому - султан або кримський хан. Але король наказав своїм кращим лікарям урятувати Вишневецького, і вони постаралися. Та навіть після цього князь і не думав про відпочинок.
Випадок звів його з комендантом хотинської фортеці, авантюристом з натури Альбрехтом Ляським. Цей аристократ мріяв про те, щоб слідом за Хотином, який протягом тривалого часу належав то молдаванам, то туркам, приєднати до Польщі всю Молдавію. Тим, чи захочуть самі молдавани жити під польською короною, Ляський не цікавився. Його хвилювало інше: як би спровокувати короля на війну і таким чином дістати війська. Хоч, з іншого боку, він розумів: Польща до війни не готова. І якщо до конфлікту втрутиться Туреччина, а за нею - кримські й бєлгородські татари, їй не вистояти.
Й ось тоді, за гальбою пива, два лицарі скомпонували хитромудрий план. Навіщо підкоряти Молдову, питали вони себе, якщо можна цілком безболісно заволодіти її троном? Нічого надзвичайного ні той, ні той у такому плані не вбачав: за тих часів чимало іноземців пречудово почувалося на тронах сусідніх держав - і байдуже, їх терпіли. То чому ж він, князь Вишневецький, родовід якого сягає Рюриковичів, не може стати господарем Молдови? Щоправда, Молдова поки що мала свого законного господаря - Якова Василіда, але проти нього політично і збройно інтригував впливовий боярин Томша, і сутички між ними ось-ось мали перерости в громадянську війну.
Про те, як Ляський і Вишневецький подбали, щоб у Молдові дізналися про появу нового претендента, історія не відає.. Але подбали. Та частина бояр, що обстоювала право на трон Василіда, вирішила: краще вже нехай нами править український варяг Вишневецький, аніж затятий ворог - до того ж відомий своєю нелюдською жорстокістю - Томша. І послали до Кракова, до князя, гінців:
"Іди до нас княжити". А Вишневецький не дуже й вагався. Пішов.
"В усі віки українці влаштовували своє життя з такою глибокодумною бездумністю, ніби вони прийшли на цей світ першими і підуть з нього останніми".
Богдан Сушинський
Якби польський король серйозніше поставився до намірів князя, він, звичайно, спорядив би з ним ціле військо. Проте в короля, як завжди, коли йшлося про плани князя, виявилися справи нагальніші. Отож Вишневецького супроводжувало лише 4 тисячі вершників - здебільшого поляків, що перебували під командою аристократа П'ясецького. Вирушати з таким військом на здобуття чужого трону було чистісіньким божевіллям. Проте князь вирішив: "Дай-но ще раз, востаннє, ризикну! ". І ризикнув. І вирушив у свій останній похід. Стосовно того, що діялося далі, існує кілька версій. Історик Д. Яворницький інтерпретує не так: "Його (Вишневецького - Б.С.) передовий загін з'явився тоді, коли Томша облягав Василіда в Сучавському замку; сам Вишневецький через хворобу їхав іззаду, на вози Його загін спішно прискакав до палацу і став вимагати молдавської булави своєму князеві, Томша охоче погодився з цією вимогою і особисто вийшов зустрічати славетного героя (як бачимо, слава Вишневецького досягла вже й Молдови -Б.С). Вишневецький, не підозрюючи віроломства, з невеличким загоном рушив до Сучави. Але в дорозі, побачивши нечисленні сили Вишневецького, Томша раптом змінив наміри, він несподівано кинувся на князевих людей, всіх перебив і мало не захопив самого Вишневецького, але той встиг утекти і сховатися в копиці сіна. На лихо, його помітив якийсь селянин, що приїхав по сіно, і видав Томші. Вишневецького разом з його супутником П'ясецьким та деякими поляками схопили і відправили в столицю Молдавії. Поляків після жорстоких катувань (сам Томша обтинав їм носи і вуха) відпустили в Польщу, а Вишневецького й П'ясецького Томша відправив у Царгород до султана Селіма II. Палаючи люттю до полонених за руйнування Криму й південних міст, турки вирішили піддати їх найлютішій страті: кинути живими з високої вежі на гаки, вмуровані в стіну біля морської затоки по шляху з Константинополя в Галату. Кинутий з вежі П'ясецький скоро помер, а Вишневецький, падаючи, зачепився за гак і висів так якийсь час живий, лаючи на всі заставки султана і проклинаючи мусульманську віру, доки його не вбили турки, не стерпівши цих прокльонів".
Д. Яворницький та інші історики у своїх дослідженнях подають князя Вишневецького як такого собі шукача пригод. Саме під цим кутом зору трактують і останній його похід. Є в цьому твердженні щось і від істини: справді ж бо ціле життя князя Вишневецького складалося з пригод. Та коли уважно проаналізувати основні його вчинки, чітко вимальовується логіка, якій усі його мандри між Стамбулом, Краковом і Москвою були підпорядковані. По-перше, князь мав намір створити міцну козацьку армію, яка по суті підлягала б не польському королеві, а тільки йому особисто.
По-друге, володіючи двома староствами - черкаським і канівським - і маючи козацьке військо як основу народного ополчення, він міг реально важити на те, що вдасться розгромити чи принаймні ґрунтовно послабити невеличке за людністю і територією Кримське ханство, що забезпечило б йому більш-менш надійний тил, а вже тоді можна було б подумати і про відродження Великого князівства Київського, на трон якого Вишневецький мав усі династичні права. А там, хтозна, можливо, постало б питання і про незалежність усіх українських земель. Саме виходячи з цієї ідеї, він кидався на пошуки союзників то до Константинополя - проти Польщі і Московії; то до Москви - проти Польщі, Криму і Туреччини. Згадаймо, хіба не з таких міркувань виходив і Богдан Хмельницький, коли вмовляв ворога України кримського хана стати його союзником, щоб таким робом нейтралізувати Туреччину?
Можна не сумніватися, що молдавські чвари цікавили Вишневецького так само мало, як і чвари турецькі та московські. Але він зміркував, що, володіючи молдавською булавою, матиме змогу сформувати хоч якесь власне військо. А поруч, по той бік Дністра - величезні українські простори, на яких неважко ініціювати козацький рух, щоб потім гуртом, спільними козацько-молдавськими силами, вдарити на поляків. А згодом - на татар...
Та лихо князя Вишневецького крилося в тому, що все своє життя він мав тільки ідеї та військовий талант. А для справи відродження державності цього було замало. Потрібні були ще влада, кошти, тобто те, що дало б змогу сформувати велику українську армію. А ще - потрібна була відповідна політична ситуація в Польщі, сусідніх державах, у самій Україні. Що ж до молдавської авантюри, - бо це таки справді чистісінька авантюра, - то вона давала Вишневецькому певний шанс. І, погодьмося, князь був дуже близький до молдавського престолу. Настільки, що якби ще мить удачі...
Ні, недарма український народ ось уже понад чотири віки зберігає ім'я князя Вишневецького в своїй пам'яті. Його життю, його походам присвячено чимало народних дум, історичних досліджень, художніх творів. В його особі Україна має визначного козацького вождя, засновника Січі, патріота, полководця, яким би пишалася будь-яка країна світу. Тож годилося б, щоб в Україні постав іще й величний пам'ятник князеві Дмитру Вишневецькому.
Остафій Ружинський. Князь, гетьман українського козацтва.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Козацькі вожді України» автора Царенко О.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Дмитро Вишневецький. Князь, засновник запорізької фортеці, гетьман запорізького козацтва.“ на сторінці 3. Приємного читання.
