Розділ 5. КОЗАЦЬКА ДОБА (XV-XVIII ст.)

Важливою галуззю сільського господарства було вирощування тютюну. У 1724 р. було вивезено з Гетьманщини до Росії 37 884 пудів тютюну. За наказом Петра І в Охтирці було засновано тютюнову мануфактуру, до якої було приписано 500 дворів селян, але справи на ній ішли незадовільно. Оскільки український тютюн був конкурентом російському, в 1725 р. вивіз тютюну заборонили, щоправда, у 1727 р. знову дозволили, але під високе мито — 30 % від вартості.

Наприкінці XVII ст. розгортається виробництво селітри. Гетьманські селітряні майдани були на р. Самарі та р. Орелі. На початку XVIII ст. з'являються вони на правому березі р. Дніпро. У північних полках значне місце займало виробництво поташу, який давав великий прибуток.

За І. Мазепи поширилось виробництво паперу, який був досить високої якості. Мануфактури належали єпископатам та монастирям.

Продовжували розвиватись і деякі традиційні промисли — залізорудний, скляний, полотняний, шкіряний, бондарний, добування дьогтю та смоли, соляний, хоча російський уряд намагався їх контролювати. Особливо підтримувалось бджільництво — окремі пасіки Правобережжя налічували до 15 тис. вуликів.

Торгівля. Зовнішній напрям. Зовнішню торгівлю стримували погані шляхи, брак грошей, високі позичкові проценти (від 20 до 50 на рік), обмеження і перепони з боку російського уряду, проте вона все ж набула певного розвитку. В основному торгівля відбувалася з Росією, хоча і вивозились окремі сільськогосподарські товари в північні країни, Польшу, значно менше через Чорне море, на Південь.

Петро І вживав заходів, щоб експорт українських товарів здійснювався через російські порти, що збільшувало транспортні витрати і вимагало багато часу. У 1714 р. було видано закон про "заповідні" товари, експорт яких заборонявся. Перелік цих товарів був досить довгий. Збільшено було кількість застав, на яких перевіряли товари, що також спричинювало затримку.

Дії російського уряду викликали протести з боку традиційних партнерів України, зокрема Австрії, але австрійська дипломатія не змогла зломити впертості Москви1. Поступово практично всі торговельні зв'язки Гетьманщини підпорядкувались Росії. До Росії вивозили переважно сировину — шкіру, вовну, спиртні напої, худобу. З Росії надходили предмети домашнього вжитку — голки, ножиці; сільськогосподарський реманент — коси, борони; оброблені хутра, здебільшого соболеві; тканини кармазин, камка.

На торговельних операціях багатіють українські купці — Ширай у Стародубі, Прогара — в Новгород-Сіверському, Томара — в Переяславі, Тетеревський, Котович, Іванов, Зосимович — у Києві. Купецтво об'єднувалось у торговельні компанії, які проводили не лише торговельні операції, а й збирали податки до міської та військової скарбниць. Наприкінці XVIII ст. все вагомішу роль у торгівлі починають відігравати російські купці Щербакови, Терентьєви, Нікіфорови, Сорокіни.

У київських крамницях торгували німецькими й російськими шовковими, вовняними й залізними товарами. Розвивалися торговельні зв'язки з Австрією, Саксонією, Пруссією, Гданськом. З Росії привозили хутра, китайку, холст, "крашенину", а також китайські товари: чай, шовкові тканини.

Внутрішній напрям. Внутрішня торгівля проводилась у містах і великих селах у відповідні церковному календарю строки. Великі торговельні ярмарки тривали тижнями і відбувались у Ніжині, Ромнах, Києві, Полтаві, Переяславі, Харкові. До 1780 р. у Гетьманщині проводилось близько 400 ярмарків, а дрібніша торгівля здійснювалась на 700 базарах. Досить поширеною формою дрібної торгівлі був продаж солі та риби. У Полтаві масово пропонувались до продажу бики, Стародубі — поташ, Мглині — прядиво, олію, мотуззя, посуд.

Суб'єкти оподаткування. Для з'ясування ролі суб'єктів оподаткування розглянемо соціальний склад Гетьманщини (табл. 5.3.3).

Таблиця 5.3.3. Соціальна структура Лівобережної України (1795 р.)

За податковою системою Гетьманщини оподатковували незаможнішу людність — селян та міщан, а козаки та монастирі податків не платили. Значної дискримінації зазнавали міщани. За винятком періодів гетьманування І. Мазепи та Д. Апостола, козацька адміністрація не лише ігнорувала їх, а й переводила під своє безпосереднє управління, в результаті цього кількість міст зменшилась з 200 у 1723 р. до 122 у 1783 р.

Міщани змушені були платити податки на товари, якими вони торгували, тоді як козаки, торгуючи у їхньому місті, їх не сплачували. За таких обставин у містах проживала незначна кількість мешканців — у середньому 3—5 тис. Але окремі міста процвітали. Так, населення Києва виросло з 11 тис. жителів у 1723 р. до 43 тис. у 1780 р.

Розвивались також інші міста, які перебували на перехресті торговельних шляхів — Стародуб та Ніжин. Так, у Ніжині у 1786 р. налічувалося 387 крамниць, 6 кав'ярень, 29 кузень, 73 шинки, 124 корчми, 8 цегелень, 2 цукроварні, 15 вітряків2.

Отже, незважаючи на певні складності соціально-економічного устрою, база оподаткування була досить розгалуженою, що давало змогу забезпечувати основні потреби Гетьманщини економічного та військового напряму.

Бюджетні процеси. За часів Гетьманщини на бюджетні процеси мали вплив як зовнішні так і внутрішні чинники. З боку Росії відчувався постійний тиск із намаганням підкорити фінанси Гетьманщини, з внутрішнього — цілий комплекс різнопланових чинників, викликаних неврегульованими юридичними нормами, особливостями соціально-економічного устрою, національними, демографічними, політичними процесами.

Зовнішній напрям. Основи зовнішніх взаємин з Росією були закладені за часів Б. Хмельницького і потім уточнювалась при виборах нового гетьмана, а також в односторонньому порядку з боку Росії. Основні напрями взаємин були такі:

Безоплатне утримання російської армії. Селяни і козаки-підпомічники збирали гроші, продукти харчування (порції), фураж (рації). До 1707—1709 pp. збори були незначними. Після Полтавської битви на Лівобережній Україні постійно перебувало до 10 полків, а під час військових дій — значно більше. З 1716 до 1783 р. ці збори мали постійний характер і називались "консистенські дачки". З 1764 р. вони збирались у грошовій формі — по 1 крб. із кожного двору.

Виконання повинностей. Цих повинностей у різні роки налічувалося чимало. Так, селяни і міщани повинні були забезпечувати підводами, кормами, волами, погоничами потреби армії, пошти, чиновників. У роки російсько-турецької війни 1735—1739 pp. було притягнуто до обозної служби 205 тис. селян, забрано волів і коней на 146,3 тис. крб. Усього збитки для України становили 12 млн крб. У1737—1738 pp. Україна утримувала власним коштом від 50 до 75 російських полків, що коштувало їй 1,5 млн крб., у 10 разів більше за її річний бюджет. Утрати населення становили 35 тис. осіб, що для чисельності в 1,5 млн осіб не було суттєвим.