Конституція України передбачає, що джерелами наповнення державних і місцевих бюджетів можуть бути кошти внутрішнього і зовнішнього запозичення. Механізм залучення позичкових коштів у формі державного внутрішнього кредиту визначається урядом за погодженням із НБУ (йдеться про зобов'язання з випуску державних цінних паперів).
Основними характерними ознаками державних цінних паперів є те, що: емітентами виступають органи центральної виконавчої влади; кожен випуск даного виду цінних паперів забезпечується державою; держава несе відповідальність за зобов'язаннями по їх випуску.
Отже, державні цінні папери – це такі грошові документи, що випускаються і забезпечуються державою в особі вищих органів виконавчої влади, які здійснюють кредитну діяльність відповідно до законодавства України. Із викладеного вище випливає, що цінні папери поділяються на державні та недержавні – цінні папери місцевих позик, облігації державних підприємств і цінні папери НБУ. Фактично всі країни використовують цінні папери державних зразків як фінансові інструменти. Метою їх створення є неемісійне фінансування дефіциту бюджету, тимчасового або постійного характеру.
Найпоширенішим способом державного внутрішнього кредитування є державна внутрішня позика, формою реалізації якої виступає облігація внутрішньої державної позики, яка є найбільш поширеним видом серед усіх державних цінних паперів. Вона символізує державне боргове зобов'язання та дає право її власнику після закінчення відповідного строку одержати назад суму боргу і проценти по ньому. Реалізуючи облігації, держава зобов'язується повернути суму боргу у визначений термін із відсотками чи виплачувати відсотки протягом усього терміну користування позичковими коштами, а після завершення вказаного терміну повернути і суму боргу.
Слід зазначити, що випуск державних цінних паперів є найбільш економічно доцільним методом фінансування бюджетного дефіциту порівняно з практикою позичання коштів у Національному банку чи використання грошової емісії. Але не слід забувати про певні недоліки продажу державних цінних паперів для фінансування видатків держави.
Основи організаційно-правового механізму відносин нашої країни з іншими державами світу і міжнародними фінансовими організаціями закладено в Конституції України. У п. 9 ч. 1 та п. 1 ч. 2 ст. 92 сказано, що виключно законами України визначаються засади зовнішніх відносин, зовнішньоекономічної діяльності, встановлюється статус іноземних валют на її території, порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу.
Ст. 26 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" визначає, що зовнішні економічні відносини України з іншими державами регулюються відповідними міжнародними договорами та нормами міжнародного права. Відповідно до ст. 27 цього Закону, Україна самостійно набуває членства у міжнародних міжурядових економічних організаціях, установчі акти яких не суперечать цілям та принципам Конституції. Україна може вступити у відносини з міжнародними фінансовими організаціями на основі відповідних міжнародних договорів та/або установчих актів зазначених організацій.
На відміну від державного кредиту в формі внутрішніх запозичень, зовнішній державний кредит характеризується тим, що боржником у цих відносинах виступає уряд держави, а кредиторами - уряди інших країн, юридичні та фізичні особи іноземних держав, міжнародні фінансові організації. Державні кредити міжнародного характеру є рухом позик у межах економічних взаємовідносин. Уряди, банки та юридичні особи одної країни можуть надавати власні валютні або товарні ресурси іншій країні.
Структуру зовнішнього державного кредиту України можна визначити так:
• 1. Кредити міжнародних організацій економічного розвитку (МВФ, групи Світового банку, ЄБРР).
• 2. Кредити, надані органами управління інших держав; сюди входить також і умовний державний кредит – міжнародні кредити, які надавалися під гарантії уряду України (із 2001 року на даний вид кредитів накладено мораторій).
• 3. Кредити, надані іноземними комерційними банками.
• 4. Облігації зовнішньої державної позики.
Найбільш істотний вплив на світову економіку мають такі міжнародні фінансові організації, як Міжнародний валютний фонд та Світовий банк. Створення зазначених організацій закріплено рішенням ООН на спеціальній конференції, що відбулася в м. Бреттон-Вудс (США) у липні 1944 року. За своєю метою, ці фінансові організації мали сприяти якнайшвидшому відновленню світової економіки. МВФ - через заходи зі стабілізації валют, запобігання порушенням рівноваги платіжних балансів, усунення валютних обмежень, розвитку системи багатосторонніх міждержавних розрахунків; МБРР - за рахунок надання довгострокових позик, кредитів і гарантування інвестицій.
Поряд із офіційними міжнародними фінансовими організаціями існують також і неофіційні організації промислово розвинутих країн: Паризький клуб країн-кредиторів, де обговорюються проблеми щодо врегулювання, відстрочення платежів по державному боргу країн; Лондонський клуб, який займається проблемами врегулювання приватної зовнішньої заборгованості країн-боржників.
Окреме місце в системі міжнародних фінансових відносин займають міжнародні фінансові центри, через які здійснюється значна частина всіх валютних, депозитних, кредитних, емісійних операцій. Основними фінансовими центрами вважаються Нью-Йорк, провідна роль якого полягає в емісії акцій та облігацій, а також у торгівлі цінними паперами, і Лондон – основний європейський фінансовий центр, який займає перше місце у світі за обсягом міжнародних кредитних операцій. Іншими важливими фінансовими центрами є Цюріх, Франкфурт-на-Майні, Люксембург, Токіо.
Із середини 1970-х років міждержавне регулювання валютно- кредитних проблем частково перенесене на рівень нарад глав держав і урядів "Великої вісімки" і "Групи десяти". Ступінь участі та впливу окремих країн визначається величиною їх внеску в статутний капітал, оскільки діє правило "виважених голосів" - їх кількість пропорційно залежить від частки грошового внеску.
Окресливши певні перспективи доступу України до ринку міжнародних капіталів, варто зупинитися на проблемних аспектах економічної політики держави та можливих напрямах оптимізації управління даними процесами у контексті її формування на основі програмного методу.
Основними причинами, які визначають проблеми економічної політики України на ринку капіталів, є: – слабка скоординованість державної економічної політики, спрямованої на перетворення ринків капіталу в один із головних механізмів реалізації інвестиційного потенціалу національної економіки; – недосконалість законодавства, що регулює діяльність на ринках капіталу; – недостатньо сформована інфраструктура ринків капіталу; - нерозвинутість сектора інституційних інвесторів, зокрема відсутність інвестиційних банків і компаній, страхових компаній із спеціалізацією на інвестиційному страхуванні, венчурних фондів інноваційного спрямування; - неповне висвітлення відомостей про емітентів, професійних учасників ринку цінних паперів;- недостатність інформації щодо ризиків у використанні фінансових інструментів; - відсутність належної концентрації торгівлі цінними паперами й іншими фінансовими інструментами в системі біржової торгівлі; – відплив капіталу за кордон.
Що стосується відпливу капіталу, то йдеться не про експорт капіталу, що є нормальним економічним процесом, а про масовий відплив приватного капіталу в обхід правовим вимргам. За оцінками експертів, щороку за межі України вивозиться до 3 млрд дол. СІНА, а усього вивезено понад 50 млрд дол. З урахуванням впливу глобальної фінансової кризи на дані процеси, переведення приватного капіталу за кордон за останній рік значно перевищує будь-які прогнози. Тим більше, що точної цифри жоден аналітик не зможе спроектувати. Вітчизняні спеціалісти виділяють такі основні способи відпливу капіталів за кордон (табл. 4.4).
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Державне управління в економічній сфері» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Ринок капіталів і можливості доступу до інвестиційних ресурсів“ на сторінці 2. Приємного читання.
