Розділ «Іґраїнин план»

— Ну, звісно, — мурмотів Альберт. — Я ж бо не початківець.

— Ще й який початківець! — загукали книжки. А тоді посхиляли одна до одної голівки й зашепотілися.

Довго вони так шепотілися, хтозна й скільки. Альберт тим часом заходився жонглювати своїми мишами, а Іґраїна — натирати до блиску свій обладунок. Обидві свині занепокоєно похрюкували.

Нарешті одна з книжок підвелася й ступила на край полиці.

— Ну, гаразд, — стиха мовила вона. — Ми йому допоможемо. Зробимо виняток через ці несприятливі обставини. Крім того, нам здається, що цей Ґільґалад не гідний бути нашим новим господарем.

— Ось і чудово! — вигукнув сер Ламорак. Але потім обернувся до Іґраїни, і стурбовано мовив: — Чудово, та, загалом, далеко не все. Тепер тобі, золотко, все ж таки доведеться, либонь, їхати до велета. Не до вподоби це мені. Одначе якщо в дорогу пустимося ми, свині, то, поки вернемось, Ґільґалад, мабуть, зруйнує наш Бобернель до пня. Вже не кажу про те, що всі оті вояки, яких він сюди зганяє, нас просто засмажать.

— Звичайно ж, я поїду! — Іґраїна обійняла сера Ламорака за щетинясту шию й поцілувала його в одне з обвислих вух. — І знаєте що? За два дні я буду вже вдома. І з велетовим волоссям.

— За два дні?! — Альберт іронічно поглянув на неї збоку. — Як це? Ти що, сестричко, останнім часом навчилася літати?

Іґраїна зробила йому гримасу.

— Літати не навчилась, але я візьму найпрудкішого коня, якого тільки можна знайти від Шепітного лісу аж до Велетових пагорбів. Ти б з нього гепнув, щойно він пустився чвалом.

— Що-що? — стривожено перепитала мати. — Про якого це коня ти кажеш, голубонько?

— Їхати своїм поні я не можу, мамо, — відповіла Іґраїна. — Адже ви з татом самі сказали, що цей Ґільґалад невдовзі знову буде тут. Якщо я візьму поні, то на дорогу мені знадобиться днів чотири, не менше. І одним із наших коней вийде теж не скоріше. Усі вони дуже милі, але трохи гладкенькі й не прудкі. Ні, краще я візьму Ланцелота. Ним я вже післязавтра знову буду в Бобернелі — не пізніше, ніж над вежею зійде місяць.

— Ланцелота? Коня баронеси Дюстерфельзької? — Альберт звів на молодшу сестру такий погляд, ніби вона з'їхала з глузду. — Той кінь геть дикий, на ньому ніхто не може втриматися.

— Ох, та… — Іґраїна уникала дивитися на батька й матір. — Та я вже не раз каталася на ньому.

— Що-що ти робила? — приголомшено вигукнув сер Ламорак.

— Щоразу, як навідувалася до Бертрама в гості, — пробурмотіла Іґраїна. — Спершу він не дозволяв, та коли побачив, як добре я з Ланцелотом ладнаю, то вже нічого не казав. А баронеса однаково нічого не бачила: весь час сиділа в себе в кімнаті та попивала медове пиво.

— Але тепер у Дюстерфельз тобі не можна! — вигукнув Альберт, і вираз обличчя в нього був такий, немовби він хотів сказати: «Я — розумний старший брат, а ти — просто дурненька маленька сестричка». — Там, у полі, аж кишить вояків того Ґільґалада. А що, коли він сам або отой шпичастий тип тебе перестріне? Адже вони бачили тебе на мурі!

— Та нічого вони не бачили, — заперечила дівчинка. — Вони бачили мій обладунок, ото й усе. — Вона скинула шолома і стріпнула косима, що були такі самі чорні, як і в матері. — Я вдягну сукню й поїду до Дюстерфельзького замку на нашому віслюкові. А обладунок візьму, звичайно, з собою. Там проберуся до стаєнь, попрошу Бертрама, щоб вивів мені Ланцелота, і — гоп! — за мною вже й сліду немає. Ніхто не встигне й оком моргнути.

Сер Ламорак стурбовано поглянув на доньку.

— Не до вподоби мені все це, золотко, — зітхнув він. — Це замір дуже, дуже ризикований.