Розділ «Святковий сніданок на килимі»

— А це — тобі, сестричко. — Альберт уклонився й тицьнув їй у руки великий пакунок з подарунком. — Від тата, мами, від мене й наших співучих книжок.

Пакунок, хоч і великий, виявився досить легеньким. Він був загорнений у червоний папір, який, коли Іґраїна почала його розгортати, запахнув трояндами. Пальці в дівчинки дрібно-дрібно тремтіли. Сер Ламорак і красуня Мелісанда очікувально повистромляли з-за доньчиних плечей свої п’ятачки, а чародійні книжки понахилялися з полиць так, що одна навіть упала — й простісінько на котячий пиріг.

У пакунку був обладунок — справжній чудовий обладунок, що мінився сріблястим полиском, а крім того — шолом, на якому розпростер крила білий птах. Його довгий хвіст був із павиних пір’їн, і коли Іґраїна обережно наділа шолома на голову, то аж здивувалася: він виявився не важчим, ніж цей хвіст із пір’їн. Та й увесь обладунок був немовби із самого повітря й світла — таким він здавався легесеньким. Коли Іґраїна обережно вдягла його, залізо прилягло до рук, до ніг, до всього тіла так, немовби ще одна шкіра. А на дотик обладунок був прохолодний і приємний.

— То як, подобається? — спитала красуня Мелісанда, у чорній щетині якої після ночівлі в стайні лишилося кілька соломин.

— Він просто чудо! — прошепотіла дівчинка. — Просто чудо з чудес!

Чародійні книжки захихотіли й заплескали одна одній по долоні.

— Уявляєш, він ростиме разом із тобою, — сказав сер Ламорак і почухав задньою ногою собі за вухом. Він уже навчився робити це досить зграбно. Хоча свинею був ще тільки півдня.

— Атож, — задоволено кивнув головою Альберт. — Ми зчарували його так, що він пасуватиме тобі навіть тоді, коли ти виростеш і станеш гладкою.

Іґраїна погладила на собі блискучий обладунок і всміхнулася.

— До того ж його ніщо не проб’є, — гордо заявив батько. — Ніщо в світі! Від цього обладунку відскакуватимуть навіть списи. Крізь нього не має проникати навіть вода. Принаймні так стверджують книжки.

— Ми ще хотіли надати йому рожевого полиску… — Мелісанда зітхнула й поморщила свого чорного п’ятачка. — Уже навіть уявляли собі, як це буде гарно… Одне слово, я проказала:

Цьому обладунку удари тримати,

Незмінно сріблитись, роже…

— Рожева свиня ти, — укинув Альберт. — Мама замість рожево сіяти сказала рожева свиня ти. Отоді все й сталося. Тато обернувся на рожеву свиню. Але чому свинею стала й мама, та ще й чорною, хоч я так і лишився людиною, — цього ми пояснити не можемо.

— Та вже ж, із цим чарування завжди так, — промовила Іґраїна, походжаючи, мов лялечка, у своєму новісінькому обладунку. Вона з подивом завважила, що в ньому ніщо не бряжчить і не скрегоче. — Вдягну його, як поїду до велета по волосся для вас. Завтра ж таки й поскачу. Чи краще вирушити вже сьогодні?

— Та ні! — в один голос вигукнули батько й мати. — Про це взагалі не може бути й мови. Сьогодні в нас свято — твій день народження!

— А крім того, — додав сер Ламорак, — ми з мамою ще розмірковуємо про те, чи не надто небезпечне для тебе це завдання. Може, краще вирушити туди нам самим? Щоправда… — Він поглянув униз на свої коротенькі свинячі ноги. — Боюся, ходити нам доведеться довгенько.

— Та чого там небезпечного! Звичайно ж, я привезу те волосся. — Іґраїна знову сіла на килим і полила медом собі вафлю. — А свиням блукати глухими хащами ще небезпечніше, годі й сумніватися! Гляди, вас іще роздеруть дикі звірі! Ні. Поїду я, і квит. А в якого велета краще попросити волосся? Наскільки я знаю, один живе серед пагорбів на захід від нас, а ще один — за Шепітним лісом.

— Найпривітніший із них — Ґарлеф. Це той, що живе на захід від нас, — відповів сер Ламорак, намагаючись устромити свого рожевого писка в глечик з молоком. — А той, що за лісом, любить ловити людей і давати їх своїм дітям гратися. До того ж волосся в нього надто буре.

— Атож, якщо все ж таки поїдеш, то шукай Ґарлефа, — висловила свою думку й красуня Мелісанда. — Йому батько колись зняв чарами страшний висип, а про таке велети не забувають і за сотні, й тисячі років. Це дуже вдячні істоти.