Розділ «Водяні змії і фехтування»

Іґраїна так рвучко підхопилася на ноги, що кіт аж сердито зашипів на неї:

— Ти порозганяєш мені всю рибу!

— Вибач, — буркнула Іґраїна. Потім узяла порожнє відро й поплелася назад до брами. — Але мені так нудно… — мовила через плече. — А особливо зле на душі в мене щороку напередодні дня народження.

— То вчися чарувати, — муркнув Сізіф. А тоді блискавично занурив лапу в воду й викинув на місток рибину, що забилася, хапаючи ротом повітря.

— Ні, чарувати — це не для мене, — відповіла Іґраїна й, ступивши в затінену, прохолодну арку перед брамою до замку, звела погляд на отвори, що зяяли в мурі над її головою. Звідти нападників можна було поливати гарячою смолою, якби їм коли-небудь пощастило перебратися через рів з водою. Але в Бобернелі тими отворами ніхто ніколи не користувався. Чари були могутніші, ніж гаряча смола.

— Підійми за собою звідний місток! — заскиглив Сізіф, тягнучи повз дівчинку виловлену рибину.

— Пхе! — кинула Іґраїна. — А навіщо? Сюди однаково ніхто не прийде.

І вона знуджено поплелася через двір до збройової комори. Хоч Іґраїнині батько й мати про зброю були й невисокої думки, — адже їхні чари захищали замок куди надійніше, — у бобернельській зброярні лежали цілі гори давніх обладунків, мечів, щитів і турнірних списів. Усе те колись належало Іґраїниному прадідові. Пелей Бобернельський був завзятий лицар, однак нікудишній вершник. Він не виграв жодного турніру, бо щоразу — його супротивник навіть не встигав іще наставити на нього списа — падав з коня. Іґраїна частенько розвіювала свою нудьгу тим, що зчищала іржу з прадідових старих мечів і до блиску натирала щити з його гербом.

— Якщо мене не покличуть зараз на сніданок, — невдоволено бурмотіла вона, вибираючи одного з погнутих щитів, — то я помру з голоду й не доживу до своїх десятьох років.

Іґраїна заткнула за пасок коротенького меча, хоч батько, власне, й заборонив їй робити це, і наділа шолома зі сріблястим птахом. Шолом, щоправда, був на неї завеликий, але дуже гарний. Нарешті взяла зі стояка тренувального шкіряного боввана, якого Альберт із батьком та матір’ю начарували їй на день народження, коли їй виповнилося вісім років.

Іґраїна тричі дмухнула бовванові в обличчя. Він випростався, мов свічка, поправив на собі ременя, за яким носив меча, й, не згинаючи в колінах ніг, рушив услід за нею в двір. Коли ця шкіряна лялька видибала так зі зброярні, Сізіф пирхнув і прищулив вуха.

— Та ходімо, ходімо, Сізі, — насмішкувато сказала Іґраїна. — Нічого він тобі не зробить, ти ж бо й сам знаєш. Адже з тобою я не можу вправлятись у фехтуванні.

Вона швидко пострибала вгору крутими сходами, що вели до зубців над замковою брамою. За нею поспішав, порипуючи ногами й руками, шкіряний бовван. Сізіф невдоволено покинув обгризену риб’ячу кістку й подався вслід за ними.

Поки кіт зручненько вмощувався на теплому мурі, бовван, очікуючи, прихилився до одного із зубців. Тим часом Іґраїна вибралася на парапет муру й роззирнулася. Небо було голубе-голубе, як незабудки. Лише кілька білих хмаринок пливли з боку Шепітного лісу. Повітря було прозоре-прозоре, на заході Іґраїна бачила навіть володіння герцога Одноокого, який цілими днями тільки те й робив, що полював на драконів і однорогів. На півдні лежало, сховавшись за пагорбом, село. А на сході в небо здіймалися п’ять круглих веж замку Дюстерфельз. Той замок був удесятеро більший від Бобернеля. Стара баронеса, господиня Дюстерфельзького замку, в житті любила тільки дві речі: коней і медове пиво.

— Не видно нічого цікавого, — промурмотіла Іґраїна. — Анічогісінько. Цього вже просто несила терпіти. О, стривай! — Вона аж нахилилася вперед. — Схоже, у баронеси вже нова корогва. Щоправда, звідси не дуже розгледиш… Та, мабуть, на ній таки бочка з медовим пивом.

Зітхнувши, вона сплигнула з муру й поплескала по грудях шкіряного бовдура. Той одразу підніс свого меча й, широко розставивши ноги, став перед дівчинкою в бойову позицію.

— Начувайтеся, шкіряний лицарю! — вигукнула Іґраїна й опустила забороло. — Ви спиляли ріг у мого однорога. За це ви дорого заплатите!

Шкіряний бовдур напрочуд вишукано відбив її випад. Невдовзі Іґраїна так упріла, що мусила вилити собі на голову відро води з криниці у дворі. І саме цієї хвилини заричали кам’яні леви над брамою.