Розділ «Замок на узліссі»

— Ти — старий боягуз! — кинула Іґраїна й пострибала нерівною бруківкою до вежі. — Альберт ніколи не оберне тебе на собаку, хоч ось уже відколи погрожує це зробити. Нічого в нього не вийде. Принаймні так мені здається.

У Бобернелі була тільки одна вежа, і стояла вона посеред двору, далеко від самого замку й муру, а навколо неї тягся глибокий захисний рів. У вежі можна було сховатися, коли решта замку ставала жертвою якогось завойовника. Через рів вела лише вузенька дерев’яна кладка, а під нею кишма кишіло павуків. Коли Альберт хотів позлити сестру, він, перше ніж піднятися до чарівницької кімнати нагорі, ту кладку відкидав. Але цього ранку він, на щастя, забув це зробити.

— А тепер — ні пари з вуст! — прошепотіла Іґраїна, пробігаючи з котом через кладку. — Ти ж бо знаєш: вухо в Альберта — як у кажана.

Перед порогом вона поставила Сізіфа на землю, тихенько прочинила двері й навшпиньках рушила безкінечно довгими сходами нагору. Кіт спроквола, важко рушив услід за нею. Назустріч їм випурхнуло кілька сполоханих кажанів. У цій вежі вони сотнями висіли на кроквах під дахом.

Важкі дубові двері чародійницької кімнати згори до самого низу були обмальовані магічними знаками. Клямкою слугувала невеличка мідна змійка, яка любила кусати чужих за руку.

Іґраїна обережно приклала вухо до дверей і прислухалася. З кімнати долинуло ледве чутне, тоненьке наспівування чародійних книжок. Сізіф, муркочучи, потерся об Іґраїнині ноги. Він хотів їсти.

— Чш! — шикнула на кота Іґраїна й відіпхнула його ногою.

Цієї миті двері прочинилися. З’явилась лише вузенька щілина — саме така завширшки, щоб Альберт зміг вистромити в неї голову.

— Я так і знав! — вигукнув він, і його вуста розпливлися в усмішці, яка немовби промовляла: «Ох і дурненьке ж ти дівча, сестричко!» Ніс у нього був у попелі, а в чубі сиділи дві миші.

— Та я тут зовсім випадково! — обурилась у відповідь Іґраїна. — Хотіла тільки спитати, коли вже нарешті буде сніданок.

Вуста в Альберта розпливлися ще ширше.

— Ти тут однаково нічого не вивідаєш, — промовив він удавано солоденьким голосом. — Тобі ще жодного разу не щастило дізнатися, щó ми тобі подаруємо. Тож катай звідси, біжи краще нагодуй своїх змій.

Іґраїна хутенько звелася навшпиньки й спробувала бодай краєм ока зазирнути через братове плече до кімнати. Однак Альберт відіпхнув її від дверей і сказав:

— Забирайся геть, сестричко! Як тільки ми будемо готові, я покличу тебе на сніданок дзвоником.

— Доброго ранку, голубонько! — почула Іґраїна материн голос із глибини чародійницької кімнати.

— Доброго ранку! — гукнув сер Ламорак, Іґраїнин батько.

— Доброго! — буркнула Іґраїна. А тоді показала Альбертові язика, крутнулась і подалася сходами вниз.

Сізіф ледве встигав перебирати за нею лапами.