Розділ «Смутний лицар»

Коли велет нахилився над нею, Ланцелот форкнув, але мужньо лишився стояти позаду дівчинки.

— Шляхетна панно! — промовив лицар і вклонився перед Іґраїною. — Я — Смутний лицар з Гори сліз і пропоную вам, шляхетній панні в біді, свої послуги.

— Це… це… це дуже мило, — відказала, затинаючись, Іґраїна. — Справді. А чи маєте ви змогу вирушити зі мною відразу? Бо я, бачте, дуже поспішаю.

— Як забажаєте, — відповів лицар. — Я лишень покличу свого шляхетного скакуна.

Він тихенько свиснув. Під деревами біля підніжжя гори щось зашаруділо, і на галявину вийшов сиваш. Вигляд велета його, схоже, не злякав. Кінь спокійно ступив до Смутного лицаря й став перед ним. Він був загнузданий і осідланий, немовби для турніру.

— Ось що, Сива, — мовив лицар, — шляхетній Іґраїні потрібен наш захист. Тож на нас із тобою знову чекають лицарські пригоди.

Коли Смутний лицар, побризкуючи обладунком, опинився в сідлі, його кобила тихенько заіржала. Ланцелот зацікавлено нашорошив вуха. Іґраїна ще раз упевнилася, що капшук з велетовим волоссям надійно тримається в неї на паску, і взяла Ланцелота за повідець.

— Дякую тобі, Ґарлефе! — гукнула вона знизу до велета. — Дуже дякую за все!

Ґарлеф став перед нею навколішки на мокру від роси траву і обережно потис їй руку, ледве чи й більшу за його пучку.

— Щирі вітання батькові й матері! — сказав він. — І нагадай їм, щоб іншого разу, як чаруватимуть, були трохи обачніші.

— Нагадаю! — кинула Іґраїна.

Потому скочила на Ланцелота, помахала на прощання рукою й пустилася зі Смутним лицарем у дорогу.

Хвилю Ґарлеф ще дивився цим двом услід. Аж коли їх уже не стало видно, він знову ліг у колючі зарості на пагорбі й заходився лічити зорі.