Розділ «Велет Ґарлеф»

— Гм, — гмикнув велет, похитуючи з боку в бік головою. — Я не зовсім певний… Одначе розповідай далі.

— Звати його Ґільґалад, він наш новий сусід, — провадила Іґраїна. — Зі своїм управителем він збирає величезне військо, щоб напасти на Бобернель. Тим-то я так страшенно й поспішаю. Якщо я привезу батькові й матері велетове волосся, вони обернуться знову на людей і проженуть того Ґільґалада к бісу. А саме там йому й місце, повір мені.

Ґарлеф кивнув головою і звів очі на небо. Він дивився туди довго, так довго, що Іґраїну вже навіть охопила тривога. Нарешті велет перевів погляд знову на неї.

— Я людям помагаю не часто, — сказав він і почухався за вухом. (Іґраїна могла б у ньому навіть зручно сидіти.) — Знаєш, річ у тім, що я вас не розумію. Вся ота ваша метушня… А крім того, оці пискляві голосочки… Вони мене просто-таки дратують. На щастя, люди не часто зважуються сюди навідуватись. Але твій батько своїми чарами справді вивів мені отой висип на тілі, який так свербів — жах! — і не давав навіть тішитися зорями… А велети не забувають, коли їм хтось щось зробить, — не забувають ні добра, ні зла. Тому дам я тобі волосся. Бери, скільки треба. — Він обережно взяв Іґраїну двома пальцями й посадовив собі на голову.

Дівчинка по саме підборіддя пірнула в цупкий рудий чуб. Кожна волосина тут була товста, як кінчик гусячого пера. Іґраїна дістала меча, відтяла жмут волосся завтовшки в півруки і обережно сховала його до свого капшука на паску.

— Є! — вигукнула вона.

Велет зняв її з голови й поставив собі на долоню. Задумливо дивився він на дівчинку — мов на невеличкого метелика, що сів йому на руку.

— Не до вподоби мені те, що ти оце розповіла, — пробурмотів він, потираючи свого здоровенного носа. — Не до вподоби й те, що сама-самісінька їздиш серед оцих пагорбів. Знаєш, дуже вже ти маленька, навряд чи й більша, ніж ніготь на великому пальці в мене на нозі. А між цими погорбами й Шепітним лісом трапляються лихі люди. Сам я не можу тебе провести: я цих пагорбів ніколи не полишаю. До того ж із нами, велетами, дуже часто буває так, що ми розтоптуємо тих, кому хочемо допомогти. Та є в мене на прикметі один чоловік, який зможе тебе провести чи навіть і захистити від того… Як його, кажеш, звати?

— Ґільґалад, — відповіла Іґраїна.

— От-от. — Ґарлеф замислено кивнув головою й замовк. Нарешті, по довгій хвилі, пробурмотів: — Гадаю, непогано було би спитати в нього самого.

— У кого? — не зрозуміла Іґраїна.

— Сама побачиш, — відказав велет, узяв Іґраїну в одну руку, схарапудженого Ланцелота, що заходився іржати, — в другу, потім, крекнувши, підвівся й широченними, розгонистими кроками попростував через повиті нічною пітьмою пагорби на схід.