Розділ 7 Сутичка

— Не розумію, що ви маєте на увазі.

— Зізнайтеся, Вандрівнице: вам їх шкода?

— Кого? — байдуже запитала я. — Мандрівні квіти?

— Ні, людей.

Я нагло зупинилася, і шукачка, різко гальмуючи, поточилася. Ми були всього за декілька кварталів від мого будинку, і я вже плекала надію її позбутися, хоч і припускала, що вона сама себе запросить у гості. Проте її запитання заскочило мене зненацька.

— Людей?

— Так. Вам їх шкода?

— А вам — ні?

— Ні. Вони були жорстокою расою. Їм пощастило, що вони так довго протрималися.

— Не всі з них були лихими.

— Насильство у них у крові. Закладене в їхніх генах. Але вам їх шкода, здається.

— Вони багато втратили, хіба ні? — я обвела рукою навколишню красу. Ми стояли у скверику між двома оповитими плющем гуртожитками. Насичена зелень плюща пестила око, особливо на тлі тьмяно-червоної старої цегли. Повітря приємно переливалося золотом, а запах океану вносив солонуватий присмак у пахощі заквітчаних кущів; вітерець ніжив оголену шкіру моїх рук. — У жодному з попередніх життів не було нічого, яскравішого за це. Як не поспівчувати тим, у кого це все відібрали?

Обличчя шукачки залишалося кам’яним, незворушним. Я спробувала її розворушити, примусити зважити чужий погляд:

— В яких іще світах ви жили?

Вона завагалася, а потім, розвівши плечі, мовила:

— Ні в яких. Я жила тільки на Землі.

Це мене здивувало. То вона — таке ж дитя, як і Роберт.

— Лише на одній планеті? Й у першому житті одразу вирішили стати шукачкою?

Вона коротко кивнула, гордо тримаючи підборіддя.

— Що ж, ваша справа, — я знову зрушила з місця. Може, якщо я не втручатимусь у її особисті справи, вона відповість мені люб’язністю на люб’язність.