Розділ 5 Нерозраджена

— Але як? Як це мені допоможе? Який сенс розповідати, що, заплющуючи очі, я щоразу бачу його обличчя? Що прокидаюся і плачу, бо його немає поруч? Що спогади про нього настільки сильні, аж я вже не можу відділити їх від власних?

Раптом я загнулася, прикусивши язик.

Кеті витягнула з кишені білий носовичок і простягнула мені. Коли я не поворушилася, вона встала, підійшла до мене і впустила його мені на коліна. А потім, присівши на бильце мого крісла, стала чекати.

З півхвилини я опиралася. А тоді сердито схопила маленький клаптик тканини і витерла очі.

— Ненавиджу!

— Перший рік усі плачуть. Людські емоції надто сильні. І подобається нам це чи ні, деякий час усі ми діти, з власної волі чи проти волі. Пам’ятаю, я мало не пищала від радості, коли бачила прегарний захід сонця. А іноді емоції переповнювали мене просто від смаку арахісового масла, — розрадниця погладила мене по голові, а потім ніжно провела пальцем по пасму волосся, яке я завжди заправляла за вухо.

— Які гарні блискучі коси, — мовила вона. — Щоразу, коли ми зустрічаємося, вони коротшають. Навіщо ти їх обтинаєш?

Я вже була не в змозі стримувати сльози — гідність, яку я мала захищати, кудись поділася. Навіщо знову твердити, що так легше доглядати за волоссям? Зрештою, я прийшла сюди для того, аби про все розповісти й отримати допомогу — і зараз у мене був шанс.

— Бо це непокоїть її. Їй подобається, коли коси довгі.

Я вже приготувалася до зойку розрадниці, але з її вуст не зірвалося ані звуку. Кеті — професіонал. Вона затримала відповідь лише на секунду і майже не виказала приголомшення.

— Ти… Вона… вона й досі аж настільки… присутня?

Жахлива правда зірвалася з моїх уст:

— Так, коли цього забажає. Якщо я працюю, вона спить — історія нашого світу їй не цікава. Але вона нікуди не зникає. Інколи я відчуваю її присутність так само, як і власну, — останнє речення я вже зронила пошепки.

— Вандрівнице! — з жахом вигукнула Кеті.— Чому ти мені не сказала, що все аж так погано? Як довго це триває?

— Довго. І день у день стає гірше. Замість слабнути, вона міцніє на силі. Звісно, не настільки, як у випадку з Кевіном, про який розповідав цілитель… пам’ятаєте, ми це обговорювали? Мелані ще не взяла гору. І не візьме. Я не дозволю, щоб це сталося! — з шепоту я зірвалася на крик.

— Авжеж, не дозволиш, — заспокоїла мене розрадниця. — Звісно, що ні. Але якщо ти така… нещасна, треба було раніше мені розповісти. Потрібно відвести тебе до цілителя.

Оговтуючись від емоційного вибуху, я не одразу зрозуміла, що вона має на увазі.

— До цілителя? Ви хочете, аби я стала пустоплясом?

— Ніхто не подумає нічого поганого, Вандрівнице. Усі зрозуміють, якщо носителька дефективна…

— Дефективна? Вона не дефективна. Це я не така, як треба. Я заслабка для цього світу! — моя голова упала на долоні, і я відчула пекучий сором і приниження. Очі знову наповнилися сльозами.