Розділ «Епілог. Далі буде»

По дощах Док більше не спатиме в лікарні. Вже першої ночі у гральній кімнаті Шерон без жодного слова перетягнула свій матрац до матраца Дока. Мабуть, її підштовхнув захват, який Док виявляв до цілительки, хоча я маю великі сумніви, що він узагалі помітив вроду немолодої вже жінки — його більше цікавили її феноменальні знання. А може, Шерон нарешті була готова все пробачити й забути. Сподіваюся, що так. Хотілося б вірити, що час здатен пом’якшити серця навіть Шерон і Меґґі.

Я також не збиралася затримуватися в лікарні.

Якби не Джеймі, можливо, наша вирішальна розмова з Іяном так ніколи б і не відбулася. У мене пересихало в роті, а долоні пріли на саму тільки думку про те, що ця тема колись таки спливе. А раптом мої відчуття в лікарні, раптом ті кілька неймовірних хвилин певності, яку я відчула, прокинувшись у новому тілі, були просто ілюзією? Може, пам’ять мене підводить? Я знала, що для мене нічого не змінилося, та чи можу я мати певність щодо Іянових почуттів? Тіло, в яке він закохався, і досі поруч!

Я очікувала, що Іяну буде важко, як і всім нам. Якщо нелегко навіть мені, душі, яка звикла до змін, як важко має бути людям?

Я щосили намагалася притлумити в собі ревнощі й бентежне відлуння любові, які я досі почувала до Джареда. Я не хочу цього і не потребую. Іян — це моє. Та інколи я ловила себе на тому, що витріщаюся на Джареда, — тоді я ніяковіла й червоніла. Я бачила, як Мелані іноді торкається руки Іяна — і раптом відскакує, ніби згадавши, хто вона насправді. Навіть Джаред, в якого не було причин для невпевненості, час від часу питально ловив мій збентежений погляд. А Іян… Ну звісно, йому мало бути найважче. Я це усвідомлювала.

Ми з Іяном були майже такі ж нерозлучні, як Кайл із Сонні. Іян раз у раз торкався мого обличчя і волосся, ми завжди трималися за руки. Та хто не реагує на це тіло таким чином? Хіба це не платонічні почуття? Чому Іян більше не цілує мене, як першого дня?

Можливо, він ніколи не зможе покохати мене в цьому тілі, незважаючи на те, яким привабливим воно здається всім навкруги.

Тривога важким тягарем лягла мені на серце тієї ночі, коли Іян переніс моє ліжко — я б таке важке ліжко сама й не зрушила — у гральну кімнату.

Вперше за півроку падав дощ. Люди сміялися й бурчали, розкладаючи мокрі матраци й лаштуючись спати. Я побачила Шерон із Доком і всміхнулася.

— Сюди, Вандо, — погукав Джеймі, прикликаючи мене жестом: Джеймі щойно примостив свій матрац поруч із матрацом Іяна. — Тут вистачить місця на трьох.

Джеймі був єдиний, хто ставився до мене майже так само, як і раніше. Він теж пам’ятав про мою фізичну слабкість, але ніколи не здавався здивованим, якщо я заходила до кімнати, і його не вражало, коли слова Вандрівниці зривалися з нових вуст.

— Вандо, тобі ж не потрібне ліжко, правда? Зуб даю, що ми всі троє помістимося, якщо зсунемо матраци докупи, — з цими словами Джеймі усміхнувся й, не чекаючи дозволу, стягнув мій матрац із ліжка. — Ти займаєш зовсім мало місця.

Джеймі забрав ліжко в Іяна й відсунув його у прохід, щоб не заважало. Тоді прилаштувався на краєчку матраца й повернувся до нас спиною.

— А, і ще одне, Іяне, — мовив він не обертаючись. — Я побалакав з Аароном і Брандтом. Напевно, я переїду до них. Хух, ото вже я втомився! На добраніч.

Я довго дивилася на нерухоме тіло Джеймі. Іян також не ворушився. От тільки не може бути, що і він панікує. Либонь, просто шукає спосіб, як викрутитися з ситуації?

— Вимикаємо світло, — рявкнув Джеб із другого кінця печери. — Всі стулили пельки і сплять!

Люди засміялися, але сприйняли його слова серйозно — як завжди. Один по одному всі чотири ліхтарі згасли, і в печері запанувала темрява.

Іянова рука відшукала мою; вона була тепла. А він помітив, що мої руки холодні та спітнілі?

Іян опустився на постіль навколішки й лагідно потягнув мене за собою. Я скорилась і примостилася на стику двох матраців. Іян не відпускав моєї руки.

— Тобі зручно? — прошепотів Іян. Довкола нас шепотілися й інші, але шум сірчаного струмка заглушував розмови.